Ладижинка Марія Кравчук поїхала за чоловіком на будівництво Чорнобильської АЕС, а через роки знову повернулася у Прип’ять уже з групою кухарів, які готували їжу для ліквідаторів аварії. Нагороджена медаллю «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС».

Маріє Василівно, коли саме ви були в Чорнобильській зоні? Як взагалі туди потрапили?

У ті роки я працювала бригадиром у м’ясному цеху відділу робочого постачання (ОРС). Перших наших троє хлопців поїхали туди у 1986 році. Вони готували для людей, яких відселяли із зони, у місцях тимчасового їх перебування. А я вже поїхала у 1987-му. Не хотіла їхати, бо на той час розлучилася з чоловіком, а доньці було лише 12 років.

І все ж поїхали…

Начальник домовився за путівку для неї у Степашки в табір — і я поїхала, як мені сказали, на 14 днів. Як бригадир кухарів і працівників їдальні. Коли приїхали — кожен знав своє місце і чим конкретно буде займатися. Так ми й працювали. Минуло 14 днів — зміни немає. Ще тиждень — не змінюють нас. Пробули там 28 днів.

Важко було?

Дуже важко. Ранесенько вставали і пізно лягали. Люди ж на станції працювали по 15–20 хвилин. Хто коли повертався — тоді й їли. Хоч і о 10-й вечора. А бувало, наші возили їжу їм прямо туди.

 То ви готували безпосередньо для ліквідаторів! А жили де?

У Чорнобилі, він поруч із Прип’яттю. Ми були другою бригадою, яка працювала так близько до станції. До цього кухні були на дальших відстанях.

У вас були якісь спеціальні заходи захисту?

Щодня давали нові білі халати — от і все. Спочатку, відразу після аварії, всі носили дозиметри, а коли ми приїхали — вже їх не було. Тільки знали, що можна ходити певними доріжками. Та ми і не ходили нікуди. А вже коли повернулася додому — викупалася і викинула свою сукню, в якій там була, у смітник. Такі заходи захисту.

Коли ви приїхали у зону відчуження — щось там вас вразило? Що запам’яталося?

Величезні вишні, які не можна було їсти, і… зустріч із колегами. Зайшла в їдальню, а там дівчата, з якими раніше працювала: «Маша, звідки ти взялася?»

Як це? Ви що – були там раніше?

Я приїхала в Ладижин працювати у 1970 році. Була спочатку кухаркою у їдальні за ГРЕСом. А чоловік –муляром. Коли почали будувати Чорнобильську АЕС, він зібрався туди зі своєю бригадою, а я – з ним. Нам дали кімнату. Заходимо: жінки штукатурять, чоловіки підлогу стелять і ліжко нам заносять… Усе робилося бігом. Коли переїжджали, мали лише сина Володю. Вже там народилася донька Анжела. В газеті про нас тоді писали, що це перша дитина, народжена в Прип’яті. Сім років ми там прожили. А коли на атомній запустили перший блок — повернулися назад у Ладижин.

Коли приїхали вже після аварії — все сильно змінилося?

Та все таке ж, як і раніше. Що вразило, то це рудий ліс. Аж червоний. Солдатів автобусами привозили його вирубувати. «Строковиків», найімовірніше. Ми їх не годували. Але знаю, що серед них щонайменше один був із Ладижина, мама його — моя знайома — казала. Немає вже того хлопця. У свої сорок років помер.

Що ви готували ліквідаторам?

У нас не було перших страв. Салатів та сметани привозили чимало. На друге — здебільшого м’ясо. Рідше перекручували його через м’ясорубку, частіше тушкували; готували різні гарніри.

А перших страв не готували, бо з водою була проблема?

Так. Вона була привозна, тож доводилося дуже економити.

А хліб звідки брали?

Усі продукти поставляли з Києва. Якось і вишні привезли. Ми наліпили вареників для адміністрації станції, а вони все допитувалися, чи не з місцевих ягід. Тоді провізії не шкодували. Нічого не жаліли. Тільки люди сильно страждали. Втрачали свідомість — особливо ті, у кого було слабке серце чи проблеми з судинами. Я тоді була молодою, тридцятип’ятирічною, то, як і всі, відчувала лише дискомфорт та печіння в горлі. А через певний час таки довелося видаляти щитовидку. П’ять операцій перенесла… Хворіла після того постійно, але, слава Богу, дожила до 77 років. Маю онуків та правнуків.

Скільки їх у вас?

Троє правнуків і дванадцять… одинадцять онуків. Один онучок загинув… А двоє зараз воюють. І зять також. Усі мають нагороди від Президента… У сина — десятеро дітей… Це така радість, коли щовечора отримую від них повідомлення: «Надобраніч» «Бабусічка, ми тебе любимо»… Це дуже приємно. І я дуже за кожного переживаю. Понад усе хочу, щоб закінчилася війна і припинилися втрати.

Автор: Оксана Гайсин