Мова йде про невеликий провулок Комунальний, на якому знаходиться лише кілька будинків. Розташований провулок навпроти пам’ятника М.І.Пирогову у Вінниці.

Цей провулок мав таку назву до німецької окупація міста у 1941 році, після котрої отримав назву Ладижинський. Коли місто знову перешло в руки совєтської влади, то повернули попередню назву Комульний. Чому саме цей провулок при німцях мав назву Ладижинський – невідомо. Поки не знайдені архівні документи, які б це пояснили.

Взагалі при гітлерівської окупації Вінниці, більшість вулиць міста була перейменована. Наприклад, ось такі назви мали центральні вулиці Вінниці у 1941-44 роки:

• Леніна (нині Соборна) – Український проспект
• Котовського (нині Грушевського) – Котляревського
• Дзержинського (нині Театральна) – Івана Мазепи, у 1943 році: Німецька
• Оводова – Гетьмана Хмельницького, у 1943 році: Гірських єгерів

На німецькій мапі Вінниці 1942 року https://map.vmr.gov.ua/  можемо побачити яку назву мали вулиці міста на той час:

Постає питання: “Чи у всіх містах в Україні перейменовували вулиці, коли їх захоплювала німецька армія?” Як такої загальної директиви не було. Якщо дивитися по Україні загалом, вимальовуються три основні лінії. Перша – прибрати совєтсько-більшовицький шар. Друга – повернути дореволюційні або “історичні” назви. Третя – запровадити нові назви або на честь українських діячів, або вже німецькі чи нацистські символічні назви. 

Київ тут дуже показовий. Німці у 1942 році змінювали насамперед назви тих вулиць, де жили представники окупаційної влади. Сенс був у тому, щоб перебудувати місто під німецьку присутність. Одночасно частині вулиць повертали історичні назви, а частину старих назв просто переклали німецькою. 

Підсумок такий: німці масово втручалися в назви вулиць населених пунктів в Україні, але це була не одна проста директива “усім містам перейменувати совєтські вулиці за німецьким шаблоном”. На практиці це була суміш окупаційного контролю зверху і місцевих ініціатив знизу. Цілі теж були змішані: прибрати совєтські маркери, зробити місто зручним і символічно “своїм” для окупантів, а місцями – тактично використати українську символіку, щоб грати на антисовєтських настроях населення.