Спекотного серпневого дня Ладижин гостинно зустрічав шанованих гостей – майже два десятки пацієнтів вінницького Ортопедичного сервісного центру. Передумовою їх візиту став дитячий мистецький фестиваль «Промінь добра», який раніше провели у місті Ольга Нагорна і Лариса Куроптєва.

Все почалося з дитячих картин

Шістдесят картин створили юні ладижинські художники для двотижневого фестивалю, спрямованого на підтримку важкопоранених військових, які лікуються в обласній лікарні ім. Миколи Пирогова. Зв’язок ладижинці тримали з медсестрою лікарні і волонтеркою водночас Людмилою Коханець. Через неї відправили в «Пироговку» засоби гігієни (таким був запит), закуплені на 15 000 гривень, зібраних із творчих заходів фестивалю, зокрема – від продажу 20 картин. Ще 40 дитячих робіт планувалося передати безпосередньо захисникам чи відділенню, в якому вони лікуються.

Але ветерани приїхали в Ладижин самі! Разом із Людмилою та представниками Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради.

За кожним жартом – важка історія

Першою екскурсійною зупинкою чоловіків у візках та на милицях став Ладижинський гай, а їхнім гідом – Надія Копйова, яка знає про дендропарк все-все. Воїни із задоволенням слухали про рослинність дендропарку, дерев’яні скульптури та розбирали воду у ладижинського волонтера, священика Михайла Ільницького.

Біля дерев’яної акули один із хлопців, регочучи, заклав куксу своєї ноги їй у рот і під загальний сміх попросив товариша так його сфотографувати. В іншому місці вже сам, спритно опираючись на милиці, фотографував ведмедицю, констатуючи: «Наче з медом, а така сумна».

Дотепний та веселий юнак – то 23-річний Богдан із Сум. На війну потрапив, підписавши контракт після строкової служби, перед самим вторгненням. Тепер – без ноги, але з міцним внутрішнім стержнем.

– А чого не радіти життю, – каже щиро, – не бачу для себе нічого негативного… Поки відновлююся, відпочиваю, а потім – побачу. Можливо, знов повернуся на службу.

Такі ж плани у 33-річного Миколи з Конотопського району. Навіть борода не може заховати його м’яку натуру, хоча у війську він – бувалий. Спочатку контракт з 2015 по 2018 рік. А почалась велика війна – пішов у добробат. З 2024-го – в ЗСУ.

– Їхав на позиції, коробку ремонтувати хлопцям. ФВП залетів, без ноги остався, – сміється Коля, наче розповідь про те, як просто невдало спіткнувся. – Думаю в армії залишатися. Постійно до своїх тягне хлопців. Я – автослюсар по ремонту НРК, роботи вистачає.

Високий серйозний чоловік у рожевій панамі з вушками – це 28-річний Сергій із Черкащини. Він – кадровий військовий. Вісім років служби, два роки – в боях на Харківському напрямку. З травня – по госпіталях. Його війна скінчилася. Хоче якнайшвидше повернутися додому, до дружини з сином. Тим часом уже навчився ходити на протезі, спробував і сподобалося грати в ампфутбол. Планує працювати.

Відвоював своє й Олег «Батя» з Вінниці. У вересні йому буде 60 років. У 2023-му добровільно мобілізувався.

– Подивився, що в дворі стільки молоді. Діти, яких я знаю з пісочниці – «на щиті», «на щиті»… Хлопець ще з дівчиною не зустрів світанок, а його, цю дитину, вже привезли… Потрапив на Луганський напрямок. У районі Серебрянського лісу втратив ногу. Той епізод до цих пір спокійно згадувати не може.

Серед ветеранів було двоє колумбійців. Їм усе, що відбувається, коментував іспанською вінницький волонтер Юрій «Андалуз». Мову знає добре, бо більше 20 років прожив в Іспанії. А як тільки російські війська посунули на Україну – відразу приїхав.

– Моя війна почалася з Києва, Ірпеня, – розповідає, – потім був Харківський напрямок. Служив у підрозділі з геройськими хлопцями… Пізніше працював із підрозділами, де служать іспаномовні іноземці. А коли списали, очолив ГО «Незламні крила єдності».

У кожного – своя важка воєнна історія, всі вони на якийсь час повністю розчинилися у водах Південного Бугу, куди, перехопивши ініціативу в паркового гіда, провів гостей Сергій Зінько. Вода серед спекотного дня, каяки і катамарани – це те, що принесло ветеранам багато безтурботного позитиву і приємної втоми.

Прощатись не поспішали

Заключний етап – вечеря у «Фредеріку». Тут ще на вулиці зустрічали гостей із короваєм, а в самій кав’ярні – затишком і апетитними пахощами курячого супчику, запеченого м’яса, салату зі свіжих овочів та інших делікатесів від власниці арт-кав’ярні Лариси Куроптєвої та її команди.

Напій вечора – прохолодний чай каркаде. Голос вечора – Дар’я Казімірова, з якою, починаючи вже з першої пісні «Смарагдове небо», співали всі. Родзинка вечора – конкурси від Людмили Невеселюк. Настрій вечора – за столом зібралася родина. Наостанок гості отримали подарунки: дитячі картини і листи. Читали відразу… Далі буде…

Думаєте, то вже все?

Швидше за все – початок нової сторінки співпраці волонтерів Ладижина і Вінниці у напрямку підтримки поранених воїнів.

Ларису Куроптєву та її команду запрошують відвідати вінницький Ортопедсервісцентр, де зараз проходять реабілітацію сорок воїнів. Хтось із них зміг приїхати в Ладижин і навіть упоратися з човном, а у когось у палаті на трьох – одна рука. Її власник служить і собі, й ще двом побратимам. Але їм, як і всім людям, які втратили кінцівки, потрібна не лише фізична підтримка.

І от у Ладижин уже прилетіла звісточка: «Хочемо запросити Вас та Ваших дівчаток до нас. Будемо ліпити з хлопцями вареники, жарити шашлик. Хлопцям дуже сподобалось у вас. Просять зустрітися ще… Від вас тільки – гарний настрій, ваші конкурси, підняття духу нашим пораненим бійцям».

Мабуть, саме так і починаються справжні реабілітаційні стежки. Не обов’язково з лікарняного кабінету чи спеціального тренажера. Іноді – з дитячого малюнка, чашки прохолодного чаю, човна на Південному Бузі, пісні за одним столом і простого бажання зустрітися ще раз.

Автор: Оксана Гайсин