Марина Іщенко живе у Бубнівці, а працює в Ладижині. Щодня на неї чекають маленькі учні, які вивчають англійську, долають мовний бар’єр і відкривають для себе новий світ. А поза роботою Марина веде домашнє господарство, в’яже шкарпетки для військових, закриває варення й випікає сотні імбирних пряників, щоб передати захисникам смак дому. У її насиченому житті вистачає місця родині, професійному зростанню, волонтерству і власним захопленням.

«Мови відкривають світ»

У 2008 році Марина закінчила Уманський педагогічний університет. Певний час працювала вихователькою в дитячому садку, а згодом відкрила власну студію. І ось уже майже десять років навчає дітей та дорослих англійської мови. Ладижинці приходять до студії, інші навчаються відеозв’язком.

Найстаршій учениці 19 років, вона з Кропивницького. Деякі вихованці Марини вже за кордоном і можуть упевнено почуватися в англомовному середовищі.

Для Марини важливо не просто навчити дітей граматики чи нових слів. Вона хоче, щоб англійська не викликала в них страху, а ставала інструментом спілкування, подорожей і пізнання світу.

«Хочу, щоб англійська була доступніша дітям. Щоб вони її не боялися. Щоб їм було комфортно подорожувати. Ну а як взяти нинішню молодь, то англійська взагалі — must have. Мови відкривають світ», — каже Марина.

На її заняттях діти вчаться спілкуватися, не боятися помилок і отримувати задоволення від процесу. Дев’ятирічний Діма Кусяк, який прийшов на заняття вперше, радий, що вже вивчив із десяток нових слів — це назви фруктів. А Богдан Слободянюк, який приходить на заняття другий рік, задоволений, що має у запасі вже не лише слова, а й речення.

Марина добре знає, що маленьким учням потрібні не тільки знання, а й увага, підтримка та доброзичлива атмосфера. Тому часто найкращим показником успішного уроку стає зовсім не оцінка.

«Це в кінці заняття, коли вони вже йдуть, обіймають і кажуть: I love you. Це значить: заняття вдалося», — усміхається викладачка.

А ще в її роботі вистачає кумедних ситуацій. Одного разу, коли діти були не надто уважними, Марина пожартувала, що вони наче вперше бачать Марину Іванівну. На що хлопчик, який відвідував заняття вже понад два роки, запитав: «Це хто?»

Такі моменти додають будням легкості. Та за невимушеною атмосферою на уроках стоїть щоденна праця, терпіння й уміння знайти підхід до кожної дитини.

Шкарпетки, варення і печиво, яке пахне домом

У студії Марини Іщенко окреме місце займають подяки від військових. Волонтерство від початку великої війни стало частиною її життя.

«Роблю те, що можу там, де я є. Це не дуже великі, супервеликі проєкти, але мені хочеться, щоб мої діти в першу чергу, діти, які приходять до мене на заняття, брали приклад. Щоб ми не жили так, ніби немає війни», — пояснює Марина.

Діти Іщенків, яким 12 і 16 років, бачать, як мама в’яже шкарпетки для військових — звичайні й адаптивні, готує домашні заготовки, збирає посилки. Для них це частина повсякденного життя родини.

До допомоги захисникам Марина долучає і своїх учнів. На вихідних випікає близько двохсот пряників, готує глазур, а потім разом із вихованцями вони декорують печиво.

До волонтерських посилок Марина додає шкарпетки, варення, каву, домашній рушничок та імбирне печиво. Це звичайні речі, але за кожною з них — час, турбота й бажання нагадати військовим про мирне життя, за яке вони борються.

«Я вже не пам’ятаю, з чого це почалося, але хочеться передати хлопцям трішечки домашнього тепла, домашнього запаху. Військові казали, що наше печиво смачне, бо воно домом пахне», — говорить Марина.

Активне життя і право на відпочинок

День Марини починається о пів на сьому ранку. Збирає до школи дітей, проводжає на роботу чоловіка. Після цього виділяє собі «золоту» годину, в якій — книга, чай і шпиці. П’є чай і водночас читає та в’яже.

Її час для себе — це не косметичні процедури, а можливість відкласти домашні справи, відкрити книжку або вирушити на прогулянку. Вона читає двома мовами, любить в’язати, а особливе хобі — поїздки на велосипеді. При цьому ніколи не слухає музику в навушниках: боїться не почути пташиний спів.

«Дуже важливо приділяти собі час. Це не означає піти на манікюр чи зробити собі якусь косметичну процедуру. Ні. Дозволити собі відпочити. Дозволити собі покататися на велосипеді. Дозволити собі покинути ту немиту посуду і сісти книжку почитати. Це час для себе», — переконана вона.

Є в Марини й чітке правило: об одинадцятій вечора треба лягати спати, незалежно від того, чи всі домашні справи завершені.

У цьому немає байдужості до родини чи побуту. Навпаки, Марина чітко розуміє: щоб вистачало сил на інших, потрібно дбати й про себе.

Грант для розвитку власної справи

Марина не зупиняється на тому, що вже створила. Щоб розвивати студію, вона написала бізнес-план і виграла грант. Серед необхідного для роботи — зарядна станція, ноутбук і навчальні матеріали.

Для викладачки це можливість удосконалити навчальний процес і забезпечити безперервність занять навіть тоді, коли виникають проблеми з електропостачанням. А ще — продовжувати робити англійську доступнішою для дітей.

Вона вміє жартувати й не драматизувати дрібниці. На запитання, що складніше — навчити дитину Present Perfect чи змусити її сидіти тихо, відповідає, що складніше саме з граматикою. Бо сидіти тихо діти не зобов’язані — головне, щоб слухали й чули вчительку.

Її суперсила — оптимізм. Цю рису вона перейняла від батька, який казав, що все, що трапляється, — на краще. Марина намагається шукати позитив навіть у складних обставинах і бачити в них урок.

«Без війни. Без війни, без росії. Де діти ходять в школу з нормальним графіком, нормальним розкладом. Оце мій ідеальний світ».