Дитячі малюнки, благодійна виставка, зустріч із пораненими військовими та нова спільна ініціатива стали частинами однієї історії, яка цього серпня отримала продовження. До Ладижина приїхали майже два десятки пацієнтів вінницького Ортопедичного сервісного центру, щоб провести день поза лікарняними стінами, відпочити та познайомитися з людьми, які підтримували їх на відстані.

Все почалося з дитячих картин

Передумовою візиту став дитячий мистецький фестиваль «Промінь добра», який раніше провели у Ладижині Ольга Нагорна і Лариса Куроптєва.

Для двотижневого фестивалю юні ладижинські художники створили 60 картин. Захід організували на підтримку важкопоранених військових, які лікуються в обласній лікарні ім. Миколи Пирогова.

Зв’язок із ними ладижинці тримали через медсестру лікарні та волонтерку Людмилу Коханець. Через неї до «Пироговки» передали засоби гігієни, на які був запит від військових. Їх закупили на 15 тисяч гривень, зібраних під час творчих заходів фестивалю, зокрема від продажу 20 картин. Ще 40 дитячих робіт планували передати безпосередньо захисникам або відділенню, де вони лікуються.

Зрештою частина військових сама приїхала до Ладижина разом із Людмилою Коханець та представниками Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради.

За кожним жартом своя історія

Першою зупинкою став «Ладижинський гай», де гостей зустріла Надія Копйова. Вона провела екскурсію дендропарком, розповіла про його рослини та дерев’яні скульптури. Під час прогулянки військові спілкувалися, фотографувалися, жартували та брали воду у ладижинського волонтера, священика Михайла Ільницького.

Біля дерев’яної акули один із хлопців, регочучи, заклав куксу своєї ноги їй у рот і під загальний сміх попросив товариша так його сфотографувати. В іншому місці вже сам, спритно опираючись на милиці, фотографував ведмедицю, констатуючи: «Наче з медом, а така сумна».

Цей дотепний та веселий юнак, 23-річний Богдан із Сум. Після строкової служби, перед самим повномасштабним вторгненням, він підписав контракт. Тепер проходить відновлення після втрати ноги.

«А чого не радіти життю, не бачу для себе нічого негативного… Поки відновлююся, відпочиваю, а потім побачу. Можливо, знов повернуся на службу», – каже Богдан.

Повернутися до служби планує і 33-річний Микола з Конотопського району. Досвіду у війську в нього багато. З 2015-го до 2018 року служив за контрактом, після початку великої війни пішов у добробат, а з 2024 року служив у ЗСУ.

«Їхав на позиції, коробку ремонтувати хлопцям. ФВП залетів, без ноги остався, – сміється Коля. – Думаю в армії залишатися. Постійно до своїх тягне хлопців. Я автослюсар по ремонту НРК, роботи вистачає».

28-річний Сергій із Черкащини кадровий військовий. За плечима вісім років служби, два з яких він провів у боях на Харківському напрямку. З травня Сергій перебуває у госпіталях. Зараз він уже навчився ходити на протезі, спробував ампфутбол і планує працювати. Найбільше хоче повернутися додому, де його чекають дружина та син.

Серед гостей був і Олег «Батя» з Вінниці, якому у вересні виповниться 60 років. У 2023 році він добровільно мобілізувався.

«Подивився, що в дворі стільки молоді. Діти, яких я знаю з пісочниці, “на щиті”, “на щиті”… Хлопець ще з дівчиною не зустрів світанок, а його, цю дитину, вже привезли…»

Олег воював на Луганському напрямку і в районі Серебрянського лісу втратив ногу. Про той епізод йому досі важко говорити спокійно.

Серед ветеранів були й двоє колумбійців. Допомагав їм вінницький волонтер Юрій «Андалуз», який перекладав усе іспанською. Юрій понад 20 років жив в Іспанії, а після початку повномасштабного вторгнення повернувся в Україну.

«Моя війна почалася з Києва, Ірпеня, потім був Харківський напрямок. Служив у підрозділі з геройськими хлопцями… Пізніше працював із підрозділами, де служать іспаномовні іноземці. А коли списали, очолив ГО “Незламні крила єдності”», – розповідає він.

Після прогулянки дендропарком Сергій Зінько запросив гостей до Південного Бугу. Спекотний день продовжився на воді, з каяками та катамаранами. Для військових це стало кількома годинами активного відпочинку, спілкування та приємної втоми.

Прощатися не поспішали

Завершилася зустріч вечерею у «Фредеріку». Гостей зустріли з короваєм, а власниця арткав’ярні Лариса Куроптєва разом із командою приготувала вечерю.

За столом пили прохолодний чай каркаде, слухали Дар’ю Казімірову і вже з першої пісні «Смарагдове небо» співали разом. Людмила Невеселюк проводила конкурси, багато розмовляли та знайомилися ближче. За кілька годин спільний стіл зібрав людей, більшість із яких до цього дня навіть не знали одне одного.

Наостанок військовим подарували дитячі картини та листи. Частину з них вони почали читати одразу.

Далі буде

Цією зустріччю історія не завершилася. Ларису Куроптєву та її команду вже запросили до вінницького Ортопедичного сервісного центру, де зараз проходять реабілітацію близько сорока військових.

Частина з них змогла приїхати до Ладижина, гуляти дендропарком і вийти на воду. Є пацієнти, для яких така поїздка поки недоступна. Авторка матеріалу наводить приклад палати, де на трьох військових залишилася одна рука, і її власник допомагає собі та двом побратимам.

Після поїздки до Ладижина організатори отримали повідомлення:

«Хочемо запросити Вас та Ваших дівчаток до нас. Будемо ліпити з хлопцями вареники, жарити шашлик. Хлопцям дуже сподобалось у вас. Просять зустрітися ще… Від вас тільки гарний настрій, ваші конкурси, підняття духу нашим пораненим бійцям».

Так у цієї історії з’явилося продовження. Почалася вона з дитячих малюнків і благодійного фестивалю, привела поранених військових до Ладижина, на Південний Буг і за один спільний стіл. Тепер ладижинців уже чекають у Вінниці, бо після першої зустрічі з’явилося просте бажання побачитися знову.

Автор: Оксана Гайсин