Єгор Волинець — 23-річний ветеран війни. Його мама — ветеранка праці  енергетичного фронту. Вона залишила улюблену роботу кранівниці, бо головне її завдання тепер — допомогти синові відновитися після важкого поранення.

Поставив перед фактом

– Мене просто поставили перед фактом. Його колишня дівчина вже після поранення розповіла, що він давно хотів бути прикордонником. Сам поїхав у Могилів-Подільський в СБУ, поговорив там. Він їм дуже підійшов: родичів у Росії немає, стрілець — відмінний…

– Він тоді був в Ладижині?

– Ще навчався в Одесі. Коли дізналася про його рішення, пробувала щось казати: «Єгор, ти ж розумієш…», а в самої горло перетиснуло — немає слів. Подзвонила чоловікові, а сказати нічого не можу – лише сльози течуть. Вмовляли, просили — все дарма. Я йому: «Не відпущу!», а він: «Я з балкона вистрибну»…

– Чим Єгор мотивував своє рішення?

– Казав: «Добре, настане мені 25 років — тоді все одно ж піду, бо ця війна скоро не закінчиться. А ховатися я не буду». 

Це був 2023 рік. 16 жовтня Єгор поїхав у частину. А в мене того дня почалася відпустка – я планувала поїхати до нього на присягу.

Не встигла. Молодий воїн склав присягу вже наступного дня. Потім сказав, що їх готують на якийсь напрямок. Спочатку говорили про Харківський, але поранення Єгор Волинець отримав у лісосмузі під Богданівкою – між Часовим Яром і Калинівкою Донеччині. Скид із дрона.

Поранення

– Якось змирилися з тим, що він служить. Я лише постійно просила, щоб звертався до Бога, бо тільки Господь може зберегти. Навесні я зібралася до рідних. Єгорка написав, що тиждень не буде на зв’язку. Вранці мала їхати до Польщі. Усе було зібране, я вже фактично стояла на валізах. І тут дзвінок: «Галина Євгеніївна?..»

– І ви одразу все зрозуміли?

– А я ще під ранок задрімав – і мені наснився короткий сон: порожнє ліжко, але я знаю, що там Єгор. Як тільки подзвонили — цей сон відразу перед очима. І чую: «Ваш син, Волинець Єгор Олександрович, поранений». Я лише спитала, чи живий. Сказали: важке поранення в голову. Найперше подзвонила чоловікові. Як він ридав…

– Поранення Єгор отримав 24 березня 2024 року. Ніколи цю дату не забуду. А повідомили мені наступного дня. 

Галина одразу скасувала закордонну поїздку і, як порадили, чекала, поки з нею зв’яжуться та скажуть, де саме перебуває син. Але до вечора так ніхто й не зателефонував. Тоді почала шукати сама – телефонувала всюди, де знаходила номери. Нарешті почула:

– Так, у нас. Важкий, але стабільний…

Госпіталі

– У Дніпро зі мною поїхала сестра. Племінник купив нам квитки, посадив у Вінниці на поїзд, а потім ще й готель у Дніпрі забронював. Приїхали в госпіталь Мечникова, а там – стільки людей! І така важка загальна картина… А в мене — ні сльозинки. Постійно молилася, і Господь мене тримав.

– А коли побачили сина?

– Ми дочекалися дозволу, щоб його побачити. У Єгора була розпухла голова, червоні очі, під ними — чорні синці, трубки скрізь… Анестезіолог каже: «Ставте питання». А я дивлюся на нього й не розумію, що тут можна питати. І раптом кажу: «Бачите цю дитину зараз? Прийде час — Господь відновить його так, як зіткав в утробі матері». Він, мабуть, подумав тоді, що в мами “дах поїхав”. А в мене всередині – така впевненість і спокій, як кремінь.

Довго в Дніпрі не затрималися. Єгора швидко перевели до Києва. Він летів вертольотом, мама з сестрою добиралися поїздом. 

– Спочатку знайшли госпіталь для прикордонників. Звідти його хотіли переводити до Львова, і поки я думала, як туди їхати, сина просто на очах повезли в інший київський госпіталь. І ніхто нічого не пояснює…

У Києві вони затрималися надовше.

– Єгор 21 день був у медикаментозній комі. Не можна було рухатися – мали зійти набряки. 

– А ви весь час були поруч?

– Так. Рідні зняли мені квартиру — ночувала там. А так весь час біля нього. Спочатку сиділа біля ліжка. А коли вивели з коми — почали виходити на прогулянки. Перші два дні він був у візку, а потім категорично відмовився.

– Він одразу зміг ходити?

– Уже на другий день реабілітолог дозволив йому підвестися — і Єгор одразу пішов у сусідню палату мити руки. Це була дитина з Бухенвальду! Худий, з чорними кругами під очима. Але життєва сила — величезна.

До Ладижина повернулися через чотири місяці. А в серпні знову поїхали до Києва —  встановлювати пластину. Операцію призначили на день 50-річчя Галини. 

Нейрохірург виявився тим самим лікарем, який рятував Єгорка одразу після поранення на Донеччині. І лише після цієї операції мама вперше по-справжньому видихнула.

Відновлення

– Я трималася. А вже вдома почало виходити все те накопичене: пережиті страхи, тривоги, думки про майбутнє сина… Сяду ввечері на кухні — плачу й молюся. Але Господь завжди мене підбадьорював. Показував прогрес у відновленні Єгорки. Якось я думала, що він спить і не чує, як я плачу. А він підійшов і мовчки обійняв.

– Він довго не говорив?

– Три місяці. Ми з ним учили букви, цифри, кольори — як із маленькою дитиною, усе з нуля. Вчилися складати склади, розуміти числа. Хоча математичні приклади він відразу розв’язував без проблем. Писатм теж міг. Нас відразу попередили, що процес відновлення триватиме не рік і не два.

– А що найперше почав говорити?

– Ой, у нього була своя мова. Собака — “горнарка”, кіт — “кари”, яблуко — “оштак”, ручка — “рута”, ходжу — “хондько”, сиджу — “занку”…

Зараз Єгор говорить небагато, але добре. Видно, що ще не всі слова пригадав, але свої думки він прекрасно передає жестами й емоціями.

– Людей пам’ятає?

— Так. Усіх шкільних учителів пам’ятає в обличчя, вітається з багатьма. Питаю: «З ким ти привітався?». Імен ще не пригадує.

Найважче, каже мама, чомусь давалися пори року. Для Єгора довгий час існувала лише осінь. Тепер він радіє весні, а життя для нього знову стає різнобарвним. 

Відкриття себе

– Життя розвернулося на 180 градусів. Все змінилося. І я вдячна Господу за це. Я стала сильнішою. По-іншому побачила багатьох людей. Багато чому довелося вчитися. Це зараз є фахівці із супроводу ветеранів, а тоді в усьому доводилося розбиратися самій. Не знала, як оформити допомогу, не знала, що маю право їздити з Єгором безкоштовно як супроводжувачка людини з інвалідності першої групи — стільки грошей витрачала… 

Разом з новою реальністю прийшли й несподівані відкриття. 

– Навіть почала малювати. Разом з Єгоркою. Його запрошували на реабілітаційні сеанси, а я й собі взялася за пензлі.

– А Єгор змінився?

– Зараз дуже негативно реагує, коли молодь, особливо дівчата, матюкається. Хоча до поранення і собі таке зрідка дозволяв. Загострилося відчуття справедливості, водночас — став більш відкритим. Покаявся, покликав Бога у своє життя… Я вчу його бути впевненішим у собі. Дуже позитивно на нього впливає Михайлович — ветеран Олександр Жариков.

– Про війну говорить?

– Раніше навіть не хотів, щоб я згадувала. А тепер уже може. Особливо коли спілкується з хлопцями — тоді говорять про зброю, про службу.

Єгор майже завжди поруч із мамою. Але Галина добре розуміє: так не повинно бути вічно. Мама — старша. Мама — не вічна. Тому зараз вона найбільше хоче одного – щоб син знову навчився жити самостійно. Щоб у Єгора була своя сім’я, а поруч — надійна людина.

Про що мріє Єгор

– Хоче навчитися грати на гітарі. Є бажання ходити у тренажерний зал, але вже після завершення курсу протисудомних препаратів. Ще до війни він отримав водійське посвідчення, машина є — теж хоче їздити. Поки катаємося лише на самокатах. А ще хоче, щоб я повернулася на роботу.

– А у вас є таке бажання?

– Я ж на станції з 1992 року і завжди любила свою роботу. Як тільки Єгора поранили, я писала заяви на відпустку за власним рахунком. Потім уже з госпіталю — на період воєнного стану. Тобто місце за мною зберігається, але без виплат. Хоча я вже могла б не працювати – я ветеранка праці.

– Через шкідливі умови?

– Так. Але й через висоту теж. Щоправда, офіційно висоти в нас “немає”.

– Як це?

– П’ятдесят метрів. Але вважається: якщо кабіна закрита й драбина захищена — то це не висота. От якщо поставити стілець на висоту трохи більше метра — це вже висота.

І сміятися, і плакати… 

– А як зрозуміли, що Єгор уже готовий відпустити вас на роботу?

– Пише: “17:15” — і показує на станцію. Це час, коли я зазвичай виходила з прохідної.

І це – ще один доказ, що життя поволі повертається навіть після найдовшої осені. Попри важке поранення, довгу реабілітацію й страхи, у родині Волинців знову з’являються плани на майбутнє. Галина вчиться відпускати сина у самостійне життя, а Єгор — крок за кроком відвойовує у війни право бути собою. 

Автор: Оксана Гайсин