24 лютого 2022 року. Четверта ночі. Маріуполь. 22-річний Павло Шишкін всього три години тому передав пост товаришу, а тут він вже навис над ним: «Паш, вставай, війна!»… Далі на нього чекало оточення міста, прорив, полон довжиною у чотири роки і щасливе повернення додому.

Війна застала під Маріуполем

— Як ти став військовим?

— Я народився і виріс у Ладижині, вчився у третій школі. Потім закінчив Одеську мореходку імені Маринеска. Ні в один рейс так і не пішов. Зрозумів, що хочу сім’ю, дітей, а в моряка нічого цього толком не буде.

У 19 років влаштувався електромонтажником на фірму до родича  Одесі. Їздили по всій Україні. А через два роки померла мама, і я повернувся в Ладижин. Працював у барі, потім знову на фірмі. Саме тоді несподівано вирішив піти в армію.

— На строкову службу?

— На контракт. Пішли назустріч, щоб пів року строкової не служив: пояснив, що в мене хвора бабуся. На контракті — більше свободи, і бабусі міг допомагати грошима, комуналку вдома оплачувати. Тростянецький військкомат направив у 36-ту окрему бригаду морської піхоти в Миколаїв. Контракт підписав 18 листопада 2021 року. На початку лютого 2022-го, після курсу молодого бійця на Олешківських пісках, нас перекинули під Маріуполь, у село Кременівку. Служив водієм у взводі забезпечення.

— Як для тебе почалася велика війна?

— Тієї ночі я був у наряді. Близько першої години мене змінив товариш (його вже немає). А о четвертій будить: «Війна». Вискочив на вулицю: ракети летять, навколо все горить…

— Було страшно?

— Швидше навпаки — піднесений настрій: відбувається щось незвичайне, а ти — його учасник. Ще не знаєш, що саме, але є відчуття, що можеш зробити щось корисне в цьому житті — для своєї країни, для людей. Думав: от зараз починаються якісь дійсно історичні події, про які потім книжки будуть писати. Діти будуть гордитися, що тато був серед тих, хто зустрічав наступ. І такі думки тоді підіймали віру в нас, у нашу армію. До того мені багато хто казав, що, як тільки росіяни підуть у наступ, — вони нас зметуть. А тут уже перші дні показали, що наша армія дуже дієздатна.

— Яка найстрашніша зброя була на той час?

— Літаки… ФАБ скинули при мені на Драмтеатр, на наш ангар… Перед брамою, за якою я стояв. Коли дим розсіявся, побачив, що навколо місця, де я присів, — маленький острівець, усе інше — закидане камінням, пів ангара завалено, товстої бетонної стіни немає, а я — цілий.

— Це вже коли були в Маріуполі?

— Так, ми передислокувалися для оборони міста на завод Ілліча. Близьких боїв не було. Лише обстріли — літаки, «гради», міномети. Але кільце постійно звужувалося. У квітні нам сказали, що будемо йти на прорив.

— Залишатися — навіть мови не було?

— По суті, було три варіанти: іти на прорив, на «Азовсталь» або здаватися. Всі однозначно вибрали прорив. Здаватися ніхто не збирався, а азовці сказали, що візьмуть лише піхоту, бо в них мало місця.

— Поранені вже були серед вас?

— Не лише поранені. Загинули комдив і комбат, покоцаним було все управління дивізіону. Мене теж поранило осколком гранати — коли виносили наших «трьохсотих».

— Як це сталося?

— Перший прорив був невдалий. Коли ми відходили, на нас налетіли дрони. Двох поранили. Я допомагав накладати турнікети, і в цей час — скид із дрона, в мене теж впивається осколок. Але на адреналіні це навіть не відчувалося. Мій товариш із наскрізним пораненням плеча привів пораненого в бункер і казав: «Та й що, я ж міг іти». Йому довго не могли зупинити кров, рана не гоїлася… Зараз уже теж удома. Ми підтримуємо з ним зв’язок.

— І все ж прорвалися?

— Через два дні. Вночі. Тільки виїхали з ангарів — нас почали крити всім, чим тільки можна. Хтось повернувся назад на завод, ми, поранені, на «Уралі» під перехресним вогнем вирвалися на трасу і відразу зловили дві «мухи» прямо в «морду». Після першої ще їхали, після другої — злетіли з дороги.

— «Мухи»? То ворог був близько?

— За метрів 50, в окопах. Справа, зліва. Вони там за півтора місяця, що сиділи під містом, уже нормально окопалися. Ми, коли залишили машину і розбіглися в поле, то практично на їхні окопи й вийшли. Далі взяли орієнтир на річку. На березі зібралося чоловік сорок. Багато поранених. Я теж не був впевнений, що перепливу. .. А лиш вийшов на другий берег, став викручувати одяг — і на протилежний берег під’їхали три «тигри». Тих, хто був на березі, — взяли в полон, хто плив до нас і не хотів повертатися — розстріляли. По нас – АГСи і кулемети. Навколо почало горіти поле. Коли все затягнуло димом, ми змогли перебігти в посадку. Нас було вісім чоловік, одна дівчина — офіцер-психолог.

— І це ви — мокрі, голодні, ще й сховатися ніде?

— Хто — лише в термушці, хто — в одних шкарпетках. А березень був холодний. Добре, що знайшли закинуті ще з 2019 року наші бліндажі. Там і багаття палили, поки поблизу все диміло. І старі консерви знайшли — по ложці-дві з’їли. Два дні там просиділи — поки з дороги, яку нам треба було перейти, не зняли блокпости.

— Ви знали, куди потрібно йти?

— Ішли на село, де нас мав зустріти 503-й батальйон. Дорогою наштовхнулися на ворожу колону, знову ночували в бліндажах. Потім таки добралися до кордону Дніпропетровської і Запорізької областей. На Дніпропетровщину — зрозуміли, що не прорвемося.

— Скільки на той час вже були в дорозі?

— Десять днів. В одному селі заснули просто в сіні. То добре, що баба з дідом, які нас знайшли, були за нас. Бо в цьому селі стояли російські танки. Ми йшли на Запорізьку область. У полі наштовхнулися на аграріїв. Вони нам сказали, що за 10 кілометрів — Гуляйполе, там наші. Але там вже були росіяни. Вибір: здаватися чи бігти в поле — точно на погибель. Так я й потрапив у полон.

У полоні був за тисячі кілометрів від дому

— Хто вас узяв у полон?

— Російські артилеристи. Дуже здивувалися, що ми 18 днів ішли окупованою територією і пройшли 200 кілометрів. Стріляли нам під ноги, повз вуха, потім зав’язали очі. Відвезли до лікаря, він обробив рани тим, у кого вони були. У якійсь школі нагодували, дали чай, навіть шоколадку. Допитували. Потім завезли у Мелітополь. Там уже катували струмом — кому до геніталій приєднували дроти, мені — до пальців. Води лише наливали, щоб болючіше було.

— Що їх цікавило?

— Абсолютно все, хоча все, що ми знали, точно вже не було актуальним. Потім нас привезли в Крим, у Севастополь — це показове місце для полонених. Звідси люди йшли на обмін. У казармі було чоловік 150. Годували як військових — сир, соки, молоко… Телевізор — різні новини, фільми…

— Довго там був?

— Три дні. Потім відібрали партію і завезли до Воронежа. Там був три місяці. Камера. Щодня мінімум двічі б’ють. Раз на тиждень баня — теж б’ють. Палицями, руками, ногами, шокерами, молотком… Видно було, що більшості з них це подобається: побити просто так людину, яка не може дати здачі.

— Чому вони це роблять?

— У них уся країна в тюрмах. Вони дуже добре знають, як людей тримати в покорі. Коли постійно б’ють, у людини зникають думки про бунт, втечу, напад на конвоїра. Навіть про суїцид. Бо можна не померти, а після спроби буде ще гірше. Не вб’ють, а будуть просто мучити місяць, два, три. І при цьому буде контроль.

— Після Воронежа?

— Курськ. А звідти – знову на Севастополь. Там були півтора місяця. Наскільки зрозуміли, нас мали поміняти на день ВДВ. Але наші тоді вдарили по штабу Чорноморського флоту, атакували Антонівський міст. А наприкінці серпня зірвався і третій можливий обмін. У вересні повезли мене в Ростов, у ВК-12. Там був майже два роки. Далі – Іжевськ. Це Удмуртія. Тисячі кілометрів від кордону.

— Були з тобою ті, з ким ішов на прорив?

— Були. Але в Удмуртію я поїхав сам. Коли повернувся, дізнався, що двох хлопців і дівчину ще в травні обміняли. І далі міняли.

— Те відео, яке ми побачили в Ладижині й зрозуміли, що ти живий і в полоні, — де знімалося?

— У Ростові. А листи зміг писати з Іжевська. Там дуже дивувалися, що мені за два роки не давали такої можливості.

— Який спогад про полон найсильніший?

— Обмін. Я майже перестав вірити, що колись повернуся. У полоні поступово забуваєш, що таке свобода. Як це — просто зайти в магазин, сісти в машину й поїхати, куди захочеш. Хоча, як це не дивно, навіть там ми знаходили, над чим посміятися.

— Наприклад?

— У Ростові нам часто проводили «шмони». Забігаєш у барак, а там стоять з тридцять працівників колонії. Поки біжиш — тебе б’ють. Роздягаєшся — б’ють. Перевертають усі речі, а потім біжиш назад одягатися — знову б’ють. Ми після цього сидимо між собою: «Ну, хто скільки сьогодні отримав?» Один: «На мені табуретку розламали», другий: «Мені голову розбили», а ми такі: «О, красавчик! Сьогодні – ти переможець»… Це був якийсь дивний спосіб не збожеволіти. Якщо втрачав почуття гумору — все.

—  Чи знав когось, хто загинув у полоні?

—  Тут же, в Ростові наглядач Нікіта до смерті забив нашого військового за те що він не міг їсти. Йому було погано, а цей забивав його і запихував у рот хліб. Коли полонений упав і перестав дихати, його завернули в покривало і вивезли в тій самій машині, в якій нам возили продукти.

—  У найважчі моменти що тримало?

—  Найбільше відволікався тим що співав пісні, вчив вірші всілякі, планував по трохи майбутнє та думав про дім, наскільки там добре.

Обмін: «Повірив, коли в автобус зайшов чоловік з нашим прапором»

— Коли в Іжевську сказали, що скоро буду вдома, — не повірив. Але одного дня дали сухпайки, наклеїли пов’язки, зв’язали, посадили в автозак. Потім ми летіли, ніч просиділи в ангарі на піддонах – і знову летіли. Після цього нам зняли пов’язки. Виходимо з літака: аеропорт Гомель, стоять автобуси. Сідаємо в них, а страх не відпускає. Бо були випадки, що прямо на кордоні один каже: «Я не хочу», — і всіх завертають.

— А коли зрозуміли, що обмін точно відбудеться?

— На кордоні з Чернігівською областю звірили всі списки. І бачимо: заїжджають швидкі допомоги з нашими номерами, автобуси завозять на обмін росіян. Коли вже сіли в автобус і в нього зайшов наш представник з нашим прапором — тоді вже повірив, що їду додому.

—  Були якісь очікування від того, як зустрічатимуть вдома?

— Деякі росіяни нам казали: «Ви вертаєтеся додому – і ви там герої, а наші вертаються ­ – вони в нас зрадники». А деякі лякали, що всіх відразу або посадять у тюрму, або відправлять на війну. Нас зустріли лікарі, координаційні штаби, представники Генерального офісу. Під’їжджаємо до сіл – вздовж по два боки наші люди: з квітами, прапорами, плакатами «Вітаємо вдома», діти махають, всі радіють…. А наша представниця каже: «Оце, щоб ви розуміли: їм ніхто ніколи не каже про обмін. Просто бачать, що наші машини їдуть до кордону і всі виходять на дорогу».

—  Перший запах дому – який?

— Запах землі. Найрідніше, що було в той момент.

— А в Ладижині – перше враження?

— Я знав, що будуть зустрічати, але навіть не уявляв, що буде так все пишно, що стільки людей прийде. Думав люди забули про мене, а, виявляється, пам’ятають.

Вдома!

— Коли тебе зустрічало місто, серед усіх була особлива людина, з якою ви тепер скрізь разом. Як зародилося ваше кохання?

— З Діаною ми познайомилися ще у 2021 році. Сподобалися одне одному, але і в неї, і в мене були стосунки. На щастя, в обох — не дуже вдалі… Я боявся їй зізнатися. А коли вже був у полоні, все обдумав, вирішив: скажу про свої почуття, а там — як буде.

— Написав їй звідти?

— Ні. Я з полону нікому з друзів не писав, боявся називати імена. Написав уже з України. А вона була у Польщі. Потім зідзвонилися. А як тільки в мене закінчився карантин, вона відразу приїхала. Ми з нею гуляли, гуляли, гуляли, потім поговорили, і я її переконав, що Польща їй уже не потрібна.

— Запропонував, щоб залишалася з тобою?

— Так. Вона поїхала, зібрала речі й повернулася в Ладижин. Зараз готуємося до весілля.

— Що ви найбільше любите робити разом?

— Усе. Ми взагалі намагаємося все робити разом. Любимо просто гуляти, кудись їхати машиною. Пити каву в «Еквалібріумі», купувати хотдоги на заправці під Ладижином…

— І поруч із вами постійно ще один член родини…

— Так, наша собака, стаф Тея. Вона з нами нерозлучна з третього травня.

— Які є плани на майбутнє?

— Мені пропонували залишитися в армії, піти навчатися на офіцера, але зараз хочеться іншого життя. Спокійного. Домашнього. Хочу сім’ю, дітей. Власну справу.

— Будете й далі жити в Ладижині?

— Поки що так. Мені тут комфортно. Спокійно. Тут усе своє. Рідне.

— Але воно все ще в небезпеці. Є такі речі, що тебе обурюють?

—  Так. Найбільше – дурні рішення нашої влади, коли звільняють тих людей, які дійсно намагаються покращити нашу армію і обороноздатність країни. Також обурює те, що досі є люди (зустрів таку на Закарпатті), які кажуть: «у нас війни немає, мені все одно під ким жити». А мені – точно не всеодно.

Автор: Оксана Гайсин