Понад 30 років тому В’ячеслав прийшов на Ладижинську ТЕС обхідником. До цього його життя було пов’язане зовсім з іншою професією: десять років він працював учителем фізкультури у школі. Згодом вирішив усе змінити, пройшов навчання і почав опановувати енергетику практично з нуля.

За ці роки змінилася і його посада, і сама станція. В’ячеслав став старшим машиністом котлотурбінного відділення, а обладнання, з яким працює, вивчив до найменших деталей.

Та після початку повномасштабної війни змінилася й сама робота енергетиків. До відповідальності за роботу складного обладнання додалися повітряні тривоги та російські удари по енергетичній інфраструктурі.

«Навіть не можу порахувати, скільки разів був під обстрілами на вахті», – розповідає В’ячеслав.

У такі моменти робота не закінчується разом із вибухами. Навпаки, часто саме тоді починається найскладніше. Потрібно запустити резервний насос, перекрити комунікації, не допустити підтоплення та спробувати зберегти обладнання, яке вціліло.

Один із найважчих таких епізодів В’ячеслав пам’ятає зими. Після чергового удару на станції зникла напруга, обладнання зупинилося. Через сильний мороз вода в системах почала швидко замерзати.

Часу на довгі рішення не було. Енергетики діяли за планом, намагаючись врятувати те, що ще можна було зберегти. Після відбою тривоги В’ячеслав разом із колегами допомагав гасити пожежу. Доводилося відкривати пожежні гідранти та працювати серед пилу, диму й пошкоджених конструкцій.

«Було лячно. Темрява, пил, мороз. Але часу думати про це не було. Хотілося врятувати хоча б те, що ще можна», – пригадує він.

Для В’ячеслава Ладижинська ТЕС давно стала не лише місцем роботи. Зі станцією пов’язана історія його родини. Свого часу тут працював батько, нині працює дружина, а професію енергетика обрав і син.

Про нього В’ячеслав говорить із усмішкою: «Син спеціалізується на турбінному обладнанні й багато знає. Буває, що й сам у нього щось запитую».

Цього року В’ячеслава відзначили Почесною грамотою ДТЕК за багаторічну роботу на підприємстві. Але після більш ніж трьох десятиліть на станції головне бажання енергетика пов’язане не з нагородами.

«Щоб закінчилася війна, і наша станція працювала й розвивалася», – говорить він.

За цією короткою фразою стоять понад 30 років роботи, сімейна історія і досвід останніх воєнних зим, коли звичайна зміна на електростанції могла за кілька хвилин перетворитися на боротьбу за те, щоб урятувати обладнання і зберегти можливість станції працювати далі.