Прийшов Спас – пішло літо від нас. Так кажуть у народі. І таки дійсно – найтепліший день літа припав саме на Спаса. Та більше, ніж 40-градусна спека не завадила пацієнтам Ладижинського реабілітаційного центру взяти участь у майстер-класі від Ольги Нагорної, який проходив у межах двотижневої виставки-продажу дитячих малюнків.

Малювали ветерани натюрморт з яблуками та лавандою, запах якої огортав маленький майданчик навпроти арт-кав’ярні «Фредерік» під тінню дерев. Спуститися у прохолоду підвального приміщення кафе – для кожного з них надскладне завдання, адже всі з ампутаціями і ще без протезів.

– Для мене найспекотнішою була шоста ранку 13 березня, коли отримав поранення, – життєрадісно посміхається Володимир, – це було у Добропіллі, на Донбасі… У реєстрі ТЦК засвітилося червоним, що я у розшуку, мобілізували, БЗВП, рік на війні…

Глечик з лавандою вимальовує його дружина Яна, він лише підказує, якими мають бути кольори. А в їхньої маленької донечки Софії – свій «натюрморт»: прибрана ялинка. Чом би й ні? Новорічне свято – щасливе, бо родинне, а тут поруч – і мама, і тато. Хоча дім родини – в Ічні (наголос, виявляється, на першу «і») Чернігівської області.

У Ладижині, поки Володя на реабілітації, родина орендує квартиру. Потім повернуться додому, в Ічню. Кажуть, що зараз там у них спокійно. Найважчим був початок війни, тоді прожили 28 днів в окупації. Та ще коли ЗСУ гнали  росіян назад  – тоді окупанти зі страху стріляли по всіх, кого бачили.

Сергій з Луцька у вересні зустрічатиме своє 50-річчя. Його мобілізували під самим будинком, йшов додому. Воював рік. На Запорізькому напрямку втратив дві ноги – дрон. Каже, що там всі дні були спекотними, навіть в туалет ніколи було відійти, адреналін зашкалював постійно. Зараз малюнок Сергія – ніжні, врівноважені кольори, які гармонійно поєднуються між собою.

36-річний Артем – з Харкова. Служив у 92-й бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. На війні – 9 років. Після реабілітації та протезування повернеться до дружини й дитини. З Харкова виїжджати не збираються.

– Хоч там і обстріли постійні, але там виросли, там жили. Це ж – рідний дім, – каже Артем, акуратно вимальовуючи пензликом на глечику слово «Ладижин».

Василь з Ужгорода – чоловік із двома високими ампутаціями – пішов на війну добровольцем у грудні 2022-го. Йому тоді було 52 роки. Вдома залишилася чекати дружина. Його війна закінчилася у Петропавлівці Дніпропетровської області. Тепер чекає на протезування. Василь дуже старанно підбирає кольори. Вони у нього ніжні – як запах лаванди.

Ольга Нагорна підходить до кожного «художника», допомагає визначитися з кольорами та деталями. Один із ветеранів захотів, щоб усі яблука в нього були кольорові, інший підібрав незвичайний колір фону… Впевнені мазки пензликом на полотнах ветеранів робить юна Злата Нагорна, допомагає мамі проводити майстер-клас…

У кожного ветерана вийшла своя картина на задану тему. Але кожна – про надію і про життя. Мирне життя у своїй країні, у себе вдома.

Автор: Оксана Гайсин