У березні минулого року після майже півторарічного лікування він зробив свої перші кроки без милиць. Тепер 14 березня – для нього пам’ятна дата. Ніколи не забудеться й багато іншого, що випало на долю ладижинського ветерана до цього.

Знайомство в інтернеті, яке змінило все

Микола Іванюк родом із Львівщини, де й прожив до 33 років. Його рідне село Лисовичі – за три кілометри від знаменитого Моршина, і саме на Моршинському заводі мінеральних вод після отримання університетського диплома менеджера харчової промисловості Микола працював спочатку бригадиром, потім начальником зміни. Далі були закордонні заробітки, болюче розлучення – адже від першої дружини ростуть двоє діток, – і роздуми, як жити далі. Згодом в інтернеті познайомився зі своїм майбутнім коханням на ім’я Таня. Разом уже десять років, мають синочка.

«У мене була можливість залишитися у Польщі, Чехії, Німеччині, Канаді. Але душа просилася додому. Я вже пізнав, що таке чужина. Починати нове життя хотілося у своїй країні, де я маю хоч якісь права, знаю мову, де рідні люди, близька ментальність… Наприкінці 2015 року переїхав у Ладижин».

Нове місто – нове життя

Насамперед планував влаштуватися працювати на Вінницьку птахофабрику, а там запропонували бути різноробочим. Це зовсім не імпонувало колишньому начальнику зміни, тому почав шукати інші варіанти. Їх на той час у Ладижині було небагато. Влаштувався вантажником на «Нову пошту», а коли там дізналися, що вантажник із вищою освітою, – призначили керівником відділення у старому місті. Через три роки – новий цікавий і фізично важкий досвід: робота у кузні Андрія Чепірдака. До цих пір щиро вдячний йому за науку і підтримку. Більш під силу та до душі прийшлася робота продавцем-консультантом у будівельному дворі «Максимум», але тут пропрацював менше року, бо далі була мобілізація.

Просився на фронт тричі

Ще до повномасштабного вторгнення Коля почав фізично готувати себе до війни – аналізуючи новини, розумів, що вона невідворотна. Ще з кузні стали звичними вправи для спини, що допомагали справлятися зі звичними для воїна навантаженнями. Щоденної дисципліни додала ранкова зарядка, витривалості – біг.

У перші дні березня 2022-го прийшов у військкомат. Там сказали: чекайте дзвінка. Але минали дні, а ніхто нікуди не кликав. У квітні зідзвонився з кумом, якому пощастило потрапити у ЗСУ з перших днів, – хотів до нього у підрозділ. Не вийшло. Третя спроба: у червні вже мали забрати на навчання, та раптом побачили, що має трьох дітей, – відмовили.

«Перед третім разом приснився мені сон, – розповідає Микола. – У ньому прошу Бога:

– Якщо мене там треба, Господи, забери мене, хай я допоможу.

Голос відповідає:

– Не спіши, ще навоюєшся.

– А назад повернуся?

– Вернешся, тільки заплатиш кров’ю».

У кінці грудня 22-го таки покликали у військкомат на розмову. І, у зв’язку з тим, що старші діти живуть не з ним, служити йти дозволили. 16 лютого 2023 року мобілізували.

«Бог вів від початку і завжди був зі мною»

З лютого по липень тривали навчання і злагодження. Після цього у складі 41-ї бригади отримав бойове розпорядження. Напрямок – Харківський, Куп’янськ. Через кілька місяців під селом Сеньківка був важко поранений. Скид з дрона роздробив ногу.

«Ліс. Листопад. Накрапає дощ. Друга година ночі, на небі – ні зірок, ні місяця, – занурює в атмосферу тієї ночі Микола. – Було так темно, що я руки своєї не бачив. А в них уже тоді були дрони з нічним баченням. Мінімальний рух – і вони тебе бачать: один дрон підсвічує другому, той тепловізором краще бачить… Коли скинули скид, встиг накласти собі турнікети. Поки мене хлопці шукали, знову прилетіли дрони. Біля мене ще мінімум двоє були поранені. Але легше. А мене, щоб винести, треба було шестеро чоловік. Лежав сам у тому лісі, не знав, чи мене витягнуть. Одна надія була на Бога. Півтори години пролежав – прийшли хлопці з 95-ї бригади (ми з ними на одній позиції були) і мене забрали… Бог вів від самого початку і завжди був зі мною, а на війні я лише пересвідчився, що це так і є. Не як у фільмах: «він скрикнув сильним голосом – і прийшов ангел, крилами махнув і його потягнув». Коли мені було страшно – Він допомагав боротися з тим страхом, коли я надіявся – Він мене ніколи не підводив. Усе, з чим я звертався, – отримував відповідь».

Ногу врятували

Миколі пощастило, бо, наприклад, його побратиму з таким самим пораненням ногу відрізали – організм не справився, пішло зараження, почали відмовляти органи. Нога Колі після численних операцій 11 місяців пробула в апараті Ілізарова. Загалом же у лікарнях і реабілітаційних центрах провів рік і п’ять місяців.

Скрізь зустрічав підтримку і реальну допомогу. У критичні моменти приходили люди, які мотивували і вели далі. Лікарі дообстежували і робили нові операції, реабілітологи змушували працювати над собою, навантажувати м’язи, щоб не атрофувалися.

«24 серпня 2024 року я повернувся додому. І от 14 березня буде рік, як більш-менш нормально ходжу, без милиць. А до цього більшість часу лежав. Для людини, яка звикла щодня проходжувати 10–15 км, – це додаткове випробування. Хоча найкритичнішими були перші 4–5 місяців: усе боліло і морально, і фізично. Тоді по тисячі-дві на місяць витрачав своїх грошей на додаткові знеболювальні, кращі ліки».

Не лінуйтеся дбати про себе

Кожен ветеран має свій досвід повернення до цивільного життя. Микола Іванюк ділиться своїми життєвими напрацюваннями з іншими військовими, яким це може пригодитися.

«Найперше – ніколи не опускайте руки. Особливо терпіння вимагає оформлення документів, пенсії – не зневірюйтесь. Хороші люди є навіть серед чиновників. Не тратьте гроші: якщо є запаси з виплат за час лікування, за поранення – економте. Пенсія не оформиться швидко. Від подання документів до отримання пенсії по інвалідності мине мінімум пів року. Дбайте про себе, не лінуйтеся, не пийте, не задурюйте себе нічим, бо потім станете не потрібні нікому. Шукайте себе і допомогу у Бога. Він не зробить за вас, але дасть можливість, а вам треба цю можливість не втратити. І тоді у вас усе вийде».

Те, для чого варто жити

Микола має на сьогодні інвалідність другої групи, отримує, як каже, достойну пенсію. Але радий був би працювати. На всі потреби грошей замало. Найбільші статті витрат – аліменти, обслуговування машини, в якій тепер більша потреба, ліки – у результаті поранення загострилися інші хвороби.

Та поки що Коля дорожить можливістю більше займатися домом і сином. Ярослав дуже чекав тата і тепер із задоволенням робить із ним усе-усе. Навіть уроки.

«Поки я був на війні – всі клопоти лягли на плечі дружини, – каже Коля, – тепер максимально стараюся їй у всьому допомагати. Тим більше, що вона працює».

Його сон справдився. Він повернувся. Заплатив кров’ю, болем, довгими місяцями лікарень і тишею темних ночей, які не стираються з пам’яті. Та сьогодні він удома. І коли поруч сміється син, теплим поглядом обіймає дружина – це те, задля чого завжди варто перемагати і жити.

Оксана Гайсин