Пʼята ранку. Серія сильних вибухів десь зовсім поблизу. Спочатку здалося — наснилося. Телефон повідомив: «Почалося. Війна».

У ту мить повномасштабне вторгнення росії в Україну перестало бути страшним сценарієм з телевізора. Воно стало нашим ранком.

А вже до обіду понад дві сотні містян записалися до місцевого підрозділу оборони. Телефони не замовкали: «Куди йти?» «Що брати?» «Я можу чергувати вночі».

Ніхто не питав про пільги. Про графік. Про «а якщо».

Питали тільки: «Чим я можу бути корисним?»

Самооборона виникла не з наказу — з інстинкту. Люди самі організовувалися в групи, збирали мішки, шукали пісок, зносили шини. На в’їздах у місто з’явилися блокпости, яких учора ще не існувало.

Черги були вже не в кав’ярню.

Черги були в оборону.

І раптом усе вчорашнє стало таким дрібним.

Хоча ще вчора ми сварилися  в черзі на Укрпошті. Сперечалися про коронавірус й маски.

Ще вчора ремонт теплотраси здавався головною проблемою.

16 лютого міська влада вперше за довгі роки опублікувала список офіційних укриттів — тоді це ще здавалося якоюсь дивною бюрократичною процедурою.

Місто, яке швидко подорослішало

Місто швидко навчилося жити в режимі «24/7».

У Ладижині зупинили громадський транспорт — автобуси працювали для військових.

Ладижинський коледж відкрив волонтерський центр і приймав переселенців. У залах, де ще вчора читали лекції, стояли розкладушки й дитячі валізки.

Арт-кав’ярня «Фредерік» стала пунктом гарячої їжі для сотень людей щодня. Перші місяці — майже цілодобово і власним коштом.

Ми виготовляли окопні свічки. Плели сітки. Збирали аптечки. Діти малювали листівки для військових. Навіть весілля стали іншими: молодята Андрій і Анастасія передали весільні кошти на потреби ЗСУ.

Це був той рік, коли фраза «скинутись по 100 гривень» стала національним видом спорту.

Місто навчилося нових слів: «релокація», «переселенці», «блокпости», «світломаскування».

Між сиреною і життям

Попри все — Ладижин жив.

Фестиваль дерев’яних скульптур відбувся й перетворився на аукціон для ЗСУ.

Митці створювали бойових відьом.

Провели «Кіно просто неба» — під небом, де літали ракети.

Громадський бюджет зріс. Запрацював басейн. Зникли старі кіоски, які роками псували архітектуру центру.

Це виглядало парадоксально, але ми не поставили життя на паузу.

Той жовтень. Коли війна прийшла ближче

10–11 жовтня 2022 року російські війська вперше масовано атакували Ладижинську ТЕС.

Були руйнування. Шестеро постраждалих. Без загиблих — і це тоді звучало як маленька перемога.

Тоді ми вперше відчули: це вже не «десь там». Це тут.

Потім були блекаути. Свічки на кухнях. Ковдри поверх курток. Діти, які робили уроки при ліхтарику.

Ми тоді жартували, що «ковдра — це новий павербанк». І вчилися цінувати гарячий чай більше, ніж новий айфон.

Меморіал і тиша

14 жовтня у Ладижині відкрили Меморіал загиблим воїнам.

Хвилина мовчання тоді здавалася довгою.

Сьогодні вона здається ще довшою.

Бо за ці чотири роки війна забрала тисячі життів по всій країні. Кожна громада має свої списки. Свої фото. Свої дні, які не стираються.

І коли ми приходимо до меморіалу — ми вже не просто згадуємо. Ми рахуємо. Втрати. Роки. Сивину у батьків.

Влада і місто

У повітрі зависло німе питання: хто керує містом? 22 липня на сесії міськради головував новообраний секретар Олександр Коломієць, який після складання повноважень Валерієм Коломєйцевим тимчасово виконував обов’язки міського голови.

Війна оголила все: лідерство, страх, амбіції.

Але місто продовжувало жити.

Чотири роки потому

За ці роки Україна повернула частину своїх територій. Навчилася збивати ракети — і паралельно варити суп при світлі ліхтарика. Пережила темні зими, коли свічки раптом стали стратегічним ресурсом, а заряджений телефон — предметом розкоші.

Війна перекроїла економіку, плани, сім’ї. Вона забрала тисячі життів — і цю втрату не перекриє жоден оптимістичний абзац.

Тепер ми — нація людей, які знають, де лежать документи.

Які перевіряють новини швидше, ніж прогноз погоди.

Які можуть одночасно панікувати в голові — і абсолютно спокійно писати: «Все ок».

Ми перетворили донат на національний вид спорту.

Навчилися визначати напрямок «прильоту» без компаса.

Освоїли мистецтво спати під сирену — і прокидатися за дві хвилини до «відбою».

Ми дуже втомлені. Це правда.

Ми іноді злі. І це теж правда.

Ми не супергерої — у нас просто немає опції «вийти з гри».

Незламність — це не про пафос.

Це коли страшно, але ти все одно донатиш.

Коли темно, але ти все одно працюєш.

Коли боляче, але ти все одно лишаєшся.

Ми вистояли тоді — трохи розгублені, трохи налякані, але разом.

Вистоїмо й далі.