У першій половині XIX століття Україна, і Поділля зокрема, стала ареною масштабного імперського експерименту. Після перемоги над Наполеоном та придушення польського повстання 1830-1831 років російська влада почала масово конфісковувати маєтки шляхти, яка підтримала заколот. Ці землі стали фундаментом для створення військових поселень.

Що таке військові поселення?

Військові поселення — це специфічна форма організації військ у Російській імперії доби кріпацтва, де муштра поєднувалася з виснажливою селянською працею. Масштабного поширення вони набули в першій половині ХІХ ст. за часів Олександра I та Миколи I під керівництвом графа О. Аракчеєва.

Головна ідея полягала у створенні величезного військового резерву без додаткових витрат з державної казни. Державних селян та козаків примусово перетворювали на поселенців, які мали одночасно воювати та обробляти землю. Працездатних чоловіків ділили на господарів, помічників та солдатів. На “господарів” покладався найважчий обов’язок: годувати не лише свою сім’ю, а й утримувати двох сторонніх солдатів з їхніми родинами. В Україні ця система охопила величезні території Слобожанщини, Херсонщини, а згодом — Київщини та Поділля. 

Ладижин як центр військового округу

Ось як це відбувалося на Вінниччині. Тут у квітні 1836 року колишні шляхетські маєтки перейшли у підпорядкування Департаменту військових поселень. На армію поклали обов’язок створити на цих землях надійну військово-господарську систему. Оскільки ладижинські землі були одними з найбільших конфіскованих активів із уже наявною інфраструктурою, місто було обрано стратегічним вузлом.

А тому у 1837 році села військового відомства офіційно перетворили на поселення, а Ладижин став центром 3-го округу. До нього приєднали значні території, включаючи Губник, Четвертинівку, П’ятківку, Гранів та Івангород, Жабокричку, Бандурівку, Михайлівку та інші.

Масштаби були вражаючими: у ладижинському окрузі налічувалося понад 8 тисяч чоловіків-поселян (всього ж по п’яти округах регіону чисельність чоловічого населення перевищувала 56 тисяч), а загалом по регіону у власність військового міністерства передали майже три чверті всіх державних селян Подільської губернії. 

Виселення та обмеження: “єврейське питання” в округах

Особливою сторінкою історії поселень стали репресивні заходи щодо єврейського населення. Згідно з указом 1843 року, євреї мали протягом трьох років залишити територію військових округів. Тим, хто погоджувався на переселення, обіцяли 10-річне звільнення від податків. Незважаючи на накази, повного виселення не відбулося. Наприклад, у Меджибожі через численні клопотання з півтори тисячі сімей виїхало лише вісім найбідніших. У Ладижині ситуація була ще специфічнішою: місцевим єврейським фабрикантам дозволили наймати робітників-євреїв, але виключно з інших військових округів, що створювало закриту економічну систему всередині армійського відомства.

Життя під лінійку та горн

Створення поселень докорінно змінило вигляд подільських сіл. Традиційні хаотичні забудови нещадно зносили. Натомість вулиці прокладали суворо за лінійкою, а будинки зводили за типовими планами. Селяни були зобов’язані ідеально білити свої хати та паркани, а під час візитів начальства — шикуватися в шеренги перед оселями. Робочий день починався о п’ятій ранку за сигналом горна і тривав до заходу сонця. Половину тижня люди працювали на державу, а решту часу — на власних нивах. Свободи не існувало навіть у приватному житті: на шлюб чи поїздку в сусіднє село потрібен був письмовий дозвіл командира, а за найменші порушення карали сотнями ударів різками. 

Так, командування 3-го (Ладижинського) округу за жорстоке поводження з поселянами та інші провини передало до суду справу дворянина Пржегодського, вживши заходів для розшуку та доправлення його до м. Єлисаветграду, де повинен був відбутися суд. Однак на становище поселян цей процес не мав значного впливу. Побиття селян продовжувалося і далі.

Тютюн, шовк та економічний розрахунок

Попри жорсткий режим, поселення мали бути економічно вигідними. Влада активно впроваджувала нові для регіону галузі. У Ладижинському окрузі масово насаджували тутові дерева для розвитку шовківництва, причому насіння шовкопрядів виписували навіть з Італії та Китаю. У 1856 році 3-й округ отримав від продажу шовку 501 рубль сріблом (що еквівалентно 9,018 кг чистого срібла). Це була вагома сума, за яку на той час можна було придбати понад 10 тонн пшениці або 25-30 робочих волів, чи повністю забезпечити взуттям та теплими кожухами ціле село.

Також тут з 1850 р. експериментували з вирощуванням елітних сортів тютюну — американського та турецького. 

Для важких польових робіт закуповували потужних коней-бітюгів та племінних бугаїв. 

Ладижинський округ вважався одним із найбільш розвинених за інфраструктурою: тут працювали 18 водяних млинів (за їх використання селяни віддавали десяту частину зерна в казну), а власні позичкові капітали дозволяли видавати невеликі кредити поселянам для підтримки господарства.

Камінні храми та школи для кантоністів

Військове відомство приділяло увагу і духовному та освітньому аспектам, хоча й у власних інтересах. У цей період на Вінниччині дерев’яні церкви почали масово замінювати кам’яними. 

Так з’явилися нові будівлі храмів:

• у Ладижині — церква св. Успіння
• у Гранові — кам’яна Миколаївська церква
• у Четвертинівці — храм Різдва Богородиці.

Освіта ж була суто професійною: дітей поселян, яких називали кантоністами, з раннього віку готували до служби. У спеціальних школах їх навчали грамоти, топографії та медицини, щоб армія мала власних фельдшерів, лісників та майстрів. Це була система повного циклу — від народження в поселенській хаті до служби в тому ж окрузі.

Спадщина закритих округів

Система військових поселень залишила суперечливий слід в історії Вінниччини. З одного боку, вона принесла нові агротехнології, кам’яну архітектуру та покращення порід худоби. З іншого — селяни згадували цей період як “пекло”, порівнюючи свій статус із рабством. Жорстка регламентація побуту та фізичні покарання призводили до того, що люди часто тікали з округів, мріючи повернутися до звичайного кріпацтва під владою поміщиків, де було більше особистого простору. Сьогодні про ці часи нагадують лише старі карти, фундаменти колишніх штабів та величні кам’яні храми, що пережили імперію.

Русифікація через управління та занепад поселень

Цікавий факт: майже всі командири округів мали неукраїнські прізвища (Дем’яненков, Траскін, Штейн, Вигрєв). Відсутність українців у вищому керівництві сприяла тотальній русифікації регіону.

До 1850 року статус військових поселенців мали понад 645 тисяч українців. Однак підневільне становище та жорстка дисципліна призвели до низки кривавих повстань (Чугуївське, Шебелинське та інші). Зрештою, спроба поєднати плуг із шаблею зазнала краху: у 1857 році поселення ліквідували, а людей повернули до стану державних селян.