Саші було шість років, коли він став ладижинцем. З мамою і братом переїхали з Первомайська. На початок великої війни працював птахівником на Вінницькій птахофабриці. Був у гайсинській групі швидкого реагування. Але не повістка його покликала на фронт, а особисте виважене рішення.

«По-перше, я пішов заради сина, своєї сім’ї. А по-друге — кожен чоловік має брати зброю і захищати свою державу», — каже Олександр.

«Навколо вибухи, а ми йдемо – як у кіно»

У липні 22-го поблизу Богданівки Херсонської області сапери 61-ї бригади Олександр Мафтіор і його напарник проводили групу на окупований берег Інгульця. На той час по цій річці проходила одна з ліній фронту. Наші військові її форсували, закріплювалися на іншому боці, деокуповували наші території, і це потім дало можливість звільнити Херсон.

Переправлялися звичайним рибальським човном, з якого дорогою вичерпували воду. Майже дійшли до села, вже бачили хати і раптом – під ногами вибух. Міна. В обох – відірвані ноги. Саша виповзав з мінного поля сам. Товариша витягували крюком. Але ще потрібно було добратися до місця евакуації.

«Став на одну ногу, думав піду, але зрозумів, що ні… Хлопці потягнули на спальнику. Через кілька хвилин після цього вибуху по нас почали товкти з усіх боків. Як у фільмі: навколо вибухи, лягають міни, а ми йдемо. Каску, бронік зняв, щоб хлопцям легше було… Дуже вдячний їм, що мене винесли. Не всі вже живі… Потім кацапня почала бити по переправі. Вони на висоті, а ми в них — наче на долоні. Нам потрібно було кілометри два йти до хати через поле — це без шансів вижити. Але водій евака — хлопчина — під’їхав під саму річку і вивіз нас. Пізніше він загинув. Там же, на Херсонщині. На переправі. Пряме влучання».

Відсутність кінцівки – не підстава для звільнення

У перші два роки повномасштабної війни так і було. Військові без ніг, рук та навіть плечових суглобів отримували другу групу інвалідності, і додому з армії їх ніхто не відпускав. Тож через чотири місяці після ампутації Олександр став на протез, ще через три місяці, у лютому 2023-го, вже був серед своїх хлопців. Тільки вже на Східному напрямку.

Реабілітація? Тоді у цьому напрямку держава робила лише перші кроки. Тому свої перші кроки на протезах військовим доводилося часто робити самим. Протези теж були не з кращих.

«Такої реабілітації, як зараз, не було. Сам ходив у зал. Сам себе виходжував. На початках дуже важко було. Але хотілося жити, рухатися. Була сильна мотивація: повернутися до сина».

Та до повернення ще був довгий шлях, на якому, зокрема, заслужив медаль «За оборону Бахмута».

Під супроводом колег

Звільнився Олександр Мафтіор у серпні 2024 року. На той час уже широко діяла програма «МХП Поруч», яка не дає шансу ветеранам, працівникам компанії, залишитися сам-на-сам зі своїм болючим. Колеги підтримують, пропонують, проводять. Спеціально під Олександра створили нове робоче місце інструктора-методиста тренажерного залу MHP Gym. Сам зал минулого року модифікували і пристосували під інклюзивні потреби наших захисників, які повернулися з війни іншими.

«Компанія вкладає багато коштів у підтримку військових, ветеранів. Не на словах, а реальними справами підтримують, проводять. Минулого року за рахунок МХП проходив реабілітацію у Хмільнику — там є басейн, загалом дуже хороший центр для ветеранів».

Та головне – робота, яка живить і надихає. Для початку ветерану запропонували взяти участь в інклюзивних змаганнях «Kordon Race», які проходили у Львові. Біг зі смугою перешкод. Погодився — і сподобалось.

Наступні великі змагання — Run 4 Victory: на протезі долає два кілометри! Далі — більше. Олександр — у футбольній команді ветеранів, яка грає зі збірною «Динамо». Обганяючи інших, долає дистанцію ладижинського велозаїзду. Бере участь у Всеукраїнських змаганнях ветеранів «Сильні України».

Також він — постійний учасник «Звитяги Нескорених», яка збирає ветеранів-стронгменів. У заключних змаганнях минулорічного сезону – Олександр зі ще сімома ветеранами з ампутаціями, встановлює Національний рекорд України, протягнувши за 35 секунд два автобуси з 50 пасажирами (загальна вага — понад 36 тонн) на 16 метрів 95 см.

«Це вже — як хобі. Цим живеш. Спорт для нас — хороший вихід, щоб почуватися добре. На жаль, ветеранів у зал йде мало. Хоча умови дуже хороші, є душ, пристосована вбиральня… Хто був у спорті раніше — ті повертаються, а починають — одиниці. Багато хто себе жаліє в цьому плані. Насправді ж спорт хлопців витягує».

Чого не вистачає ветерану

Будучи тренером, Олександр Мафтіор думає вже не лише про себе. Йому хочеться допомагати ветеранам, причому не лише у спортивній площині. Він привертає увагу до проблем тих, кого змінила війна. А це кожен перший.

«Як не крути, хлопці хоч і повертаються зовні цілі, насправді — вже зовсім інші люди, — переконаний Олександр. — Морально інші. З ними повинні працювати практичні психологи. Не з купленими сертифікатами, а які самі були на війні, знають, що таке біль, втрата. Коли хлопчина без рук повертає до життя того, хто теж залишився без кінцівки, — це сильніше сотні слів свідчить про те, що можна далі жити, працювати, бути потрібним собі і комусь».

Ще одне випробування, з яким часто мають справу ветерани, — відсутність безбар’єрності.

«У нас з цим, здебільшого, добре. І лавочок є багато, де можна відпочити. Бо людям на протезах, особливо з високими ампутаціями, важко долати відстані. А от у Гайсині, наприклад, — жах. Місто дуже непристосоване до потреб ветеранів на протезах. В рази важче тим, хто пересувається на колісних кріслах».

Безпосередньо в Ладижині є проблема з придбанням милиць. Коли влітку в Олександра набрякла нога, обійшов усі аптеки і милиць не знайшов. А в лікарні, каже, дали такі, наче розпаровані. Дуже незручні.

Та хто йде, все долає. Він іде наперекір всім негараздам. 

Дух – незламний

Саша — дуже позитивна і комунікабельна людина. Боєць! Підтримує себе та інших власним прикладом — він як не в тренажерному залі, то вже на нових змаганнях. Постійно в русі. Завжди з посмішкою.

Йому 31 рік. Живе у власному будинку, який купив на гроші, отримані за поранення. Найбільше дорожить стосунками зі своїм п’ятирічним сином Артемчиком. Мріє про повернення з війни брата — зв’язок з Іваном обірвався під тією ж Богданівкою Херсонщини, де втратив ногу Олександр, лише воював він в іншій бригаді.

Саша змінив більше десятка протезів — вони не витримують того навантаження, яке він їм задає. А це щоразу пару місяців звикати до обновки. Крім того, кукса давить, протез натирає, влітку парить, узимку — на землі ноги не чути. Якось прямо на вулиці від протеза відпала стопа. І це був грудневий вечір. Добре, що протезами забезпечує держава, адже найпростіший коштує 120 тисяч гривень. 

Також Саша вже третій рік чекає на спортивний протез — від львівського центру Superhumans. Він стане великим плюсом на шляху до очікуваних п’єдесталів ветеранських змагань.

А своїх читачів у соцмережах Саша мотивує свіжими фотографіями з тренажерного залу і підбадьорливими фразами. Як от: «Коли тобі важко, завжди нагадуй собі: якщо ти зламаєшся, краще не стане…». «Кожен, хто йде в житті власним шляхом, — герой. Кожен, хто робить те, на що здатний, — герой». «Тіло може мати обмеження, але дух, який пройшов крізь вогонь, — незламний. Твоя воля сильніша за будь-який метал чи травму»…

Це психологія переможця. І це — про нього.

Бо, як каже Олександр Мафтіор: «Головне правило життя — не дати себе зламати ні людям, ні обставинам».

Оксана ГАЙСИН