На знак любові, вдячності та глибокої поваги українських військових називають котиками. Можливо, тому, що вони — водночас і безстрашно сильні, і тепло-домашні. Костя Котик — саме з таких.

У військкомат прийшов сам

Йому 28. Народився в Ладижині, бо тоді в міській лікарні ще було пологове відділення. Навчався у першій школі, згодом — у місцевому коледжі, далі поєднував роботу на Ладижинській ТЕС із заочним навчанням у Вінницькому аграрному університеті. Практично класичний шлях ладижинця перервала служба в армії, від якої навіть не збирався «косити». Відслужив в Одесі й знову повернувся працювати на станцію.

Життя йшло за звичним мирним сценарієм: робочі зміни, походи з друзями до клубу, відпочинок біля води, плани й мрії на майбутнє. Для душі — машина! Добра, майже безтурботна молодість.

І раптом — війна. Він знав, що вона йде десь там, далеко на сході країни. А тут — просто над рідним Ладижином полетіли ракети, небо й серце розірвали двигуни військових літаків.

Костя недовго думав. 25 лютого вже був у військкоматі. Не за повісткою. За твердим внутрішнім переконанням, що так треба.

Встелені «лєпєстками» дороги війни

Маючи військову спеціальність водія-заправника, Костя впросився бути піхотинцем. Разом з іншими ладижинськими хлопцями протистояв російській орді на миколаївському напрямку. Там отримав перше поранення. Коли рани загоїлися, подальшим місцем служби — з 1 грудня 2022 року — став Донбас.

Тут вже служив саме водієм у взводі матеріального забезпечення. Але з періодичними виходами на позиції — на «нулі» не вистачало людей, тож доволі часто залучалися й тилові ресурси. 3 червня 2025 року наступив на «лєпєсток». Ці протипіхотні міни покалічили багатьох наших захисників… Кості відірвало ногу до коліна…

«Можливо, це зараз буде звучати смішно, — ділиться Костя, — але перші 15 хвилин я розмірковував, як тепер буду їздити на машині, бо ж права нога… А потім уже думав: добре, що живий. Бо міг приїхати в пакеті, а могли б і зовсім не знайти…»

Відновлення

Лікування, протезування, реабілітація… Це довгий, непростий шлях, але дорогу долає той, хто йде. Костя йде — впевнено й сміливо дивлячись уперед.

«Скрізь, куди я потрапляв, — я всім задоволений, — каже щиро. — Є люди, які не хочуть лікуватися й самі собі ставлять палки в колеса. А хтось хоче стати на ноги й жити далі. Звичайно, є й таке, що рани довго не гояться, протез не підходить — всеодно не можна здаватися».

Лікувався й проходив реабілітацію у Ладижині. Протезувався — у Вінницькому приватному підприємстві, з першого разу вдало. Уже без проблем кермує своєю автівкою, навіть не задіюючи ліву ногу.

Підтримка

Головна опора — рідні й близькі люди. Вони — крила, сила і мотивація. Батьки, брат із дружиною, куми, а також колишні співробітники. Коло спілкування молодого ветерана невелике, але справжнє, бо в ньому всі дорожать одне одним, а стосунки будуються на щирості й турботі.

Не підвели держава й командири: вчасно та правильно оформлені документи (починаючи з форми 100 про вид поранення) — це зелене світло для всіх належних воїнові виплат.

«Я нічого сам не купував — жодних ліків, — каже Костя. — Лікування, реабілітація, протезування — усе безкоштовно. Держава забезпечує всі виплати. Знаю, що в деяких хлопців є проблеми, але це все залежить від бригади».

Колишні колеги теж не залишилися осторонь. Перші три місяці після мобілізації ДТЕК виплачував зарплату, але після зміни законодавства, яке вже не зобов’язувало це робити, виплати припинилися. Залишилися лише «премії» до професійних свят енергетиків і військових. Матеріально підтримала Ладижинська ТЕС і після поранення.

«Не можна заганяти себе в яму»

Костя Котик налаштований працювати, ходити до спортзалу, жити повноцінним життям. І всім радить те саме.

«Вдома сидіти точно не буду, не зможу, — впевнено й навіть уже нетерпляче каже. — Після звільнення зі служби планую повернутися на Ладижинську ТЕС. Машиністом-обхідником турбінного устаткування, звісно, вже не буду. Сподіваюся, підберуть мені іншу посаду».

Щодо осмислення цінностей життя, то воно, зізнається Костя, прийшло ще під час строкової служби. А після війни — усе остаточно вималювалося.

«Треба бути собою і завжди залишатися людиною, — каже.  — Важко повертатися до цивільного життя. Дуже важко. Але не можна заганяти себе в яму. Бо потім із тієї ями виходу немає».

Воїн. Мужній, сильний. Разом із тим — м’який і добрий, з безкраїм внутрішнім всесвітом та все тими ж юнацькими мріями про ідеальний світ. І так — любить котиків. Удома їх аж троє.

Оксана ГАЙСИН