У кожному місті є люди, завдяки яким простір наповнюється. Вони не завжди на афішах, не завжди в офіційних зведеннях, але саме вони тримають культурну напругу — тиху, невидиму, але необхідну. Для Ладижина такою постаттю є художник Дмитро Самошевський.

Він родом із Богданівки, села поруч із містом, і цей факт відчувається в усьому його живописі. У роботах Самошевського немає поспіху й надмірних ефектів. Його пейзажі не намагаються сподобатися, портрети не заграють із глядачем, а колір не кричить. Тут усе на своїх місцях — так, як буває лише тоді, коли художник не змагається з реальністю, а уважно її слухає.

Його часто відносять до класичної реалістичної школи, але цей реалізм — не про точність деталей. Він радше про довіру. Про здатність не прикрашати світ, а побачити в ньому сенс. Особливо це помітно в акварелі — техніці складній і безкомпромісній. В акварелі не можна сховати помилку, і Самошевський цього не намагається. Його роботи побудовані на повітрі й світлі, на паузах між мазками. Вони живуть не завдяки ефектності, а завдяки внутрішньому балансу.

Окремий, дуже важливий пласт його творчості — сакральний живопис. Розписи Миколаївського храму в Ладижині — це роки зосередженої праці. Образи святих, князів Володимира й Ольги, Кирила і Мефодія, євангельські сцени тут не відсторонені від людини. Святі тут не дивляться з гори. Вони поруч. 

Водночас Дмитро Самошевський ніколи не був “поза часом”. Під час повномасштабної війни він ініціював та долучався до благодійних ініціатив. Так на аукціоні в Тульчині митцю вдалося зібрати 70 тисяч гривень. Частину цих коштів передали на закупівлю дронів для українських військових. Без гучних заяв і без демонстративності — як продовження внутрішньої позиції.

Його роботи бачили за кордоном, зокрема в Німеччині. Але він не переїхав. Не змінив адресу. Не почав говорити іншою мовою. Залишився тут — у місті, де його знають не за титулами, а за справами. Тут він — опора. Для молодших художників, для спільноти, для самого простору, який без таких людей швидко стає порожнім.

Літературно-мистецьке об’єднання “Стожари”, виставки, спільні проєкти — з цього складається культурне життя. Не з великих бюджетів і гучних планів, а з присутності. Самошевський у цьому сенсі — людина присутня. Він не зникає. І це багато важить.

8 вересня 2025 року Дмитро Самошевський став членом Національної спілки художників України. Урочисте вручення квитка відбулося 7 січня у Вінницькій художній галереї під час відкриття спільної виставки. Це визнання стало логічним підсумком багаторічної праці — радше фіксацією того, що давно було очевидним для тих, хто знає його роботи.

Сьогодні Ладижин має кількох членів Національної спілки художників України. Але Самошевський вирізняється не статусом. Його сила — в тихому, послідовному впливі. У здатності тримати світло там, де його легко втратити.