Гончарство, що на межі XIX–XX століть переживало свій “золотий вік” з найбільшою кількістю осередків та майстрів по всій Україні, зіткнулося із жорсткою конкуренцією та подальшим занепадом, характерним для народних промислів того часу. На цьому тлі особливо яскраво виділяється село Бубнівка (поблизу Гайсина), яке було одним із найвідоміших гончарних центрів на Поділлі. Бубнівська кераміка не лише має багате історичне коріння, а й внесена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Заснування та витоки Бубнівського гончарства

Виникнення гончарного промислу в Бубнівці, як і на інших територіях Поділля, було зумовлене наявністю покладів високоякісної глини та лісових масивів, необхідних для випалу. За переказами, перше поселення на території сучасної Новоселівки (яка злилася з Бубнівкою) виникло у XVI столітті. За розпорядженням графа Потоцького, сюди з Умані було завезено кілька родин гончарів-відселенців, серед яких згадують Осадчого, Петуха та Іванченка.

Цей осередок швидко розвинувся, а його характерною рисою в давні часи було виготовлення дуже великих горщиків. Згодом, через зубожіння населення, що вже не могло “справляти оказій” і кликати “мало не ввесь куток“, попит на такий великогабаритний посуд різко впав.

Андрій Гончар та бубнівський розпис

Ключовою фігурою в історії бубнівської кераміки є Андрій Гончар (1823–1926), якого називають засновником бубнівського розписного гончарства. Він досконало опанував складну техніку кольорових підполивних розписів.

Орнамент бубнівського розпису є унікальним і складається з рослиноподібних та умовно декоративних деталей, які майстри наносили за допомогою ріжка або гумової груші. У розписі переважали такі елементи, як великі ліроподібні квіти, “сосонки”, “косиці”, “виноградне гроно”, “індичий хвіст”, а також фантастичні істоти, птахи та “риби”. Колірна гама чітко визначена: орнаменти наносять чорною, темно-коричневою, зеленою, білою ангобами на тло кольору червоної охри.

Традиції від Андрія Гончара перейняли славетні Герасименки, зокрема Агафон Герасименко (1862–1925), а далі його сини Яків (1891–1969) та Яким (1888–1970), які у 1936 році отримали звання заслужених майстрів народного мистецтва.

Занепад і спроби виживання

Подібно до інших гончарних осередків, Бубнівка зіткнулася з низкою проблем на початку XX століття.

• Конкуренція з фабриками. Ринок заполонив дешевий фабричний посуд з фаянсу та металу, з яким гончарні вироби не могли конкурувати.

• Спрощення виробів. Через зростання собівартості матеріалів та падіння купівельної спроможності населення гончарі були змушені спрощувати форми та відмовлятися від багатого орнаментування. Українська дослідниця етнографії та керамології Лідія Шульгина писала: “Теперішній посуд гірше від колишнього: він не такий тривалий, не такий «вироблений», не такий масивний…”.

• “Мавпування”. Замість пошуку власної ніші, гончарі, включно з бубнівськими, почали копіювати міські форми посуду (чайники, блюдця, “казанки” подібні до чавунних) “такий горщик, що, ніби, як той казанок чавунний зроблений […]. «Казанками недавно почали робить; давно, як діди наші робили, казанків цих не знали”. Це лише прискорило їхній занепад, оскільки вони не могли змагатися з промисловим виробництвом;

• 1927 року етнографиня Марія Фріде спостерегла в Бубнівці, як під міським впливом також почали робити “кухлятка”, подібні до фабричних молочників”. В Бубнівці 1920х років “форму “ваз” запозичено від міських мисок на борщ. Тільки міським впливом можна пояснити, що подекуди виробляють чашки та блюдця”. Попит на такі речі, звісно, не міг бути довготривалим;
• Зневага до праці. Зсередини ремесло руйнувало зневажливе ставлення майстрів до власної професії. Гончар Ригір Ганчар говорив: “Треба ще йти вчитися в таку паскуду… Як би я мав звідки жити, я б її заплював цю роботу“. Під її впливом руйнувався прадавній і найефективніший спосіб передачі професійної майстерності – домашнє учнівство. “Загально тепер доводиться спостерігати, що ганчарі не мають учнів, бо молодь не хоче вчиться на ганчаря, а через це нинішнє покоління ганчарів навряд чи буде мати наступників. Подібне до цього бачимо й по інших ганчарських пунктах, де, як загальне явище, число ганчарів зменшується”.
• Водночас у 1916 року дослідник Поділля Олександр Прусевич писав, що “у народі, однак, живе переконання, що гончарство не може виродитись тому, що “каша та борщ, зварені в емальованому посуді, не матимуть того смаку, як із глиняного горщика”. Народ не порвав ще зі своєю самобутньою культурою і розписана доморощеним художником миска тішить погляд селянина. Фабричний фаянсовий посуд поки що не може конкурувати з місцевим глиняним за ціною і крім того місцевий посуд за формою, безсумнівно, більше відповідає народним вимогам”.

Колективізація та ліквідація артілі

У 1938 році в Бубнівці було створено гончарну школу та артіль імені Комінтерну під керівництвом братів Герасименків. Однак примусова колективізація та більшовицька політика, спрямована на ліквідацію кустарництва як малого бізнесу, призвели до втрати творчого підходу та індивідуалізму.

Трагедія Бубнівської артілі настала у 1958 році. Обласна влада визнала підприємство нерентабельним і штучно збільшила норми виробітку до опішнянських, хоча бубнівська майстерня була немеханізована. Гончарі ледве виконували половину нереального плану. У 1958 році артіль перестала існувати, а майстерні “буквально розтягли”.

Незважаючи на це, справжні майстри, зокрема Герасименки, продовжували творити вдома, зберігаючи традицію, завдяки чому бубнівський гончарний промисел поволі перетворювався знову на кустарний.

Цікаві факти

• Первісна назва поселення, що злилося з Бубнівкою, була Новоселівка (або Гончарівка), і вона відображала, що поселення засноване переселеними сюди гончарями.

• У давні часи бубнівські гончарі робили дуже великі горщики, які припинили виготовляти через те, що “тепер люди побідніли й не справляють оказій” (великих свят), як раніше, коли кликали “мало не ввесь куток“.

• Старі бубнівські гончарі іронічно ставилися до сучасної їм роботи (1920-ті роки): “Хіба тепер ганчари! Робит півсотні, 60 штук на день, та ще син допомагає місити” і вважали, що “теперішнє писання пусте“.

Сьогодні, хоча традиційне гончарство в Україні зникає, а спадкоємність перервана, бубнівська кераміка залишається важливим елементом нематеріальної спадщини, що потребує підтримки та відродження.