На початку ХХ століття, особливо у період загальної анархії після 1917 року, територія Вінниччини, зокрема історичний Гайсинський повіт, стала свідком глибокої кризи державної влади, що призвело до відродження архаїчних, часто жорстоких, форм самосуду. Селянські громади були змушені самоорганізовуватися для захисту від злочинності, повертаючись до звичаєвого права, де поняття справедливості визначалося волею сільського сходу. Ці обрядові дії, хоч і освячувались християнською риторикою, корінням сягали язичницьких часів.

Селяни вірили, що мають право ухвалювати вироки, які вважалися “судом Божим”. Яскравим прикладом стало село Орлівка Гайсинського повіту Подільської губернії, де громада розправилася з двома селянками, які зізналися у вбивствах та пограбуваннях. Фіксувалися й інші подібні випадки, коли підозрюваних у злочинах не лише страчували, а й перед цим жорстоко знущалися, трупи, як правило не ховали за християнським обрядом, могли кинути в болото. Особливо жорстоко карали паліїв. Так, у Таращанському повіті Киїівщини було схоплено запідозрених у підпалі двох селян. Після короткого допиту їх покарали смертю: одного вбили, а іншого, поливши гасом, спалили живцем». Під час виконання вироку суворо дотримувався принцип кругової поруки, що вимагав співучасті всіх присутніх. Це унеможливлювало пошук особисто винних під час розслідування, оскільки сільське керівництво стандартизовано заявляло, що самосуд вчинено всією громадою, що вважалося для селян достатньою підставою для виправдання їхніх дій.

Дотримування світоглядного хліборобського стереотипу, згідно якого вся земля, що знаходилась навколо даного села, повинна перебувати у виключному користуванні мешканців цього села, призводило до порушень прав селян, які раніш придбали тут землю за допомогою селянського банку. Так, селяни с. Семирічки Гайсинського повіту Подільської губернії на сході громади ухвалили рішення повиганяти прийшлих селян з купленої землі, погрожуючи розвалити хату і господарські будівлі.

Ескалація насильства після 1917 року була катастрофічною. Революційні потрясіння та загальна девальвація цінності людського життя підвищили рівень агресії. Дрібні проступки, які раніше каралися м’якше, тепер закінчувалися кривавими розправами. У с. Рубани Брацлавського повіту натовп із понад 300 селян на місці вбив кількох односельців, звинувачених у невідомих злочинах. Подібна трагедія спіткала с. Пирожне Ольгопільського повіту, де близько 500 селян жорстоко розправилися з двома місцевими злодіями. У тому ж повіті, в с. Крикливець, місцеві жителі розправилися з конокрадами. Мешканці с. Крищинця Брацлавського повіту на сільському сході вбили двох земляків, відомих хуліганів і крадіїв. У с. Забужжя Брацлавського повіту 15 січня 1918 року селяни звинуватили односельця у крадіжках, скинули його зі скелі, а потім добили камінням. Вбивства, пограбування та розбійні напади стали повсякденною реальністю на Поділлі, оскільки державна влада була неспроможна здійснювати судочинство, і функції судових органів дедалі частіше переходили до сільських сходів.

Водночас, звичаєве право практикувало й м’якіші варіанти покарань за менш тяжкі злочини, як-от крадіжка одягу чи їжі. Головною метою тут було публічне осоромлення та приниження честі й гідності злочинця, адже селяни вірили, що “сорому і розголосу більш за все бояться”. Ця форма самосуду носила демонстраційний характер. За вироком сільського сходу викритого злодія (іноді навіть оголеного) з вкраденою річчю  або солом’яним хомутом водили по селу, стукаючи у відра та каструлі. Так, у с.Мала Дівиця Прилуцького повіту на Полтавщині селяни схопили крадіїв білизни, зібраної для армії, і водили їх та їхніх батьків у краденій білизні по селу для осоромлення. Під час такої ходи кожен охочий міг вдарити злодія. Як покарання також застосовувалися громадські роботи: жінки могли мити підлоги у волосному правлінні, а чоловіки ремонтували дороги або копали канави.

Оскільки державна влада була неспроможна контролювати ситуацію та здійснювати судочинство, функції судових органів дедалі частіше брали на себе сільські сходи або селянські органи влади. Практика самосудів фактично перетворилася на форму судочинства. Коли селянин Ф. Радчук убив іншого селянина, комітети сіл Гуменної, Михайлівки та Ізабелівки Брацлавського повіту на спільному засіданні засудили вбивцю до смерті та негайно виконали вирок. Жорстокість цих покарань мала на меті відлякати потенційних злочинців.

Проте, в умовах анархії, ці прагнення до справедливості часто оберталися проти самих селян. Населення Поділля відкрито виступало проти міліції та судових слідчих, які намагалися навести порядок. У с. Рубани натовп жорстоко побив міліціонера, а в с. Лука-Немирівська жителі напали на судового слідчого, побили його і спалили матеріали справи.  У с. Вербова Балтського повіту Подільської губернії було вбито місцевого міліціонера, тіло якого кинули у криницю, де воно пролежало кілька днів. Найтрагічнішим було те, що в умовах колосальної соціальної напруги від насильницьких дій страждали абсолютно невинні люди. Так, у с. Комарове трагічний самосуд над нібито злодіями призвів до їхньої смерті, хоча пізніше слідство встановило, що ці особи були обмовлені й не винні у жодному злочині.

Фото ілюстративні