Серед видатних постатей Ладижина варто згадати Петра Запорожця — людину, чиє життя стало яскравим відображенням боротьби України за незалежність у ХХ столітті. Він боровся за Українську Народну Республіку (УНР) на рідній землі, а згодом став впливовим лідером української громади в еміграції у США.

Юність і початок боротьби

Петро Запорожець народився в заможній родині 26 серпня 1895 року у Ладижині (який в той час був містечком).

Свою початкову освіту здобув у Ладижинській двокласній міністерській школі. У 1910 році, прагнучи продовжити навчання, він переїхав до Одеси. Проте його плани були перервані Першою світовою війною: у 1915 році Петро був мобілізований до російського війська.

1917 рік, із початком Української революції, став переломним. Повернувшись до рідного краю, молодий Петро Запорожець одразу долучився до національно-визвольного руху. Він активно займався просвітницькою роботою серед земляків, прагнучи підвищити їхню національну свідомість і підготувати до відновлення української державності.

“Своїми виступами в аматорському театральному гуртку, хорі та взагалі на ріжних національних святкуваннях здобув собі пошану і загальну симпатію”.

На захисті УНР: Від хорунжого до повстанського отамана

Військова та організаційна діяльність Петра Запорожця охоплює найскладніший період Української революції, коли влада на Поділлі постійно змінювалася.

Служба в Армії УНР

Петро Запорожець був відданим захисником Української Народної Республіки. Він служив хорунжим (офіцерське звання) 1-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії Армії УНР. У складі цього полку він брав активну участь у Антигетьманському повстанні кінця 1918 року, виступаючи проти режиму Павла Скоропадського на підтримку відновлення УНР.

Лідер повстанського руху на Ладижинщині

На території Поділля, де точилася жорстока Українсько-радянська війна, він проявив себе як вмілий організатор. Петро Запорожець став співзасновником Гайсинської охоронної сотні. Це формування зіграло важливу роль у боротьбі за порядок і захист населення, активно воюючи проти більшовиків і денікінців (білогвардійців).

Навесні 1920 року, коли регулярні частини Армії УНР були змушені відступити, Петро Запорожець не склав зброї. Він повернувся на Ладижинщину і став організатором повстанського руху у Ладижинському районі, виступаючи як повстанський отаман. Цей рух був частиною широкої боротьби українських хліборобів проти встановлення радянської влади та репресій.

Еміграція, освіта та життя в Америці

Восени 1920 року, коли повстанський рух було придушено, Петро Запорожець був змушений емігрувати. Його шлях пролягав через Румунію до Чехословаччини.

Навіть у складних умовах еміграції він прагнув здобути освіту. У 1924 році Петро Запорожець вступив до Української господарської академії у Подєбрадах (Чехословаччина) на агрономічно-лісовий факультет.

Він став одним із слухачів першого набору, де поруч з вояками регулярних військових формацій (УСС, УГА, Армія УНР), були й повстанські отамани, як і він сам, — Данило Лимаренко, Степан Радзієвський, Микола Дорошенко-Чубенко, Павло Зима, Чорний Ворон (Віктор Чекірда), козаки-повстанці Кузьма Антошко, Олександр Бабин, Михайло Бекерський, Микола Білошицький, Корнило Бородайко, Іван Блудимко, Стах Васьківський, Атаназій Воронкевич, Дмитро Галушко, Ілько Голуб, Петро Горбунів, Микола Леонтович, Грицько Кагукало, Микола Малашко (брат отамана Катеринославського повстанського коша Михайла Малашка) та багато інших партизанів-повстанців нескореної України.

Керівництво УГА мало на меті підготувати керівні кадри для майбутньої Української Самостійної держави.

А ось як описував перші дні перебування в Подєбрадах вихідців з Великої України випускник УГА Віктор Приходько: “Студенти Академії — все здебільша старшини і козаки. Спочатку російської армії, а потім української. Набідувались, настраждались. Спершу у Світовій війні (1914 — 1918 pp.), далі в українській армії (1917 — 1920 pp.), а нарешті в польських таборах, за дротами (1920 — 1923 pp.). I ось нарешті людське життя: Подєбради. Чистеньке місто, привітний народ, затишні кімнатки і сніжно-білі “пежини” (перини)”! Чеські господині ніяк не могли зрозуміти, чому ті “руси” (так вони нас називали) допізна засиджуються за своїми книжками “в той час, коли кождий “пожадний” (порядний. — Ред.) чех у Подєбрадах іде спати о 9-й вечора!”

УГА навчалися вояки з великим піднесенням. Бажання прислужитися народові привело до великих успіхів. Рівень їхніх знань, за визнанням чеських професорів, був вищий, ніж рівень чеських студентів, бо українці мали перед собою мрію здійснити “великий ідеал” — повернутися у вільну Україну і працювати для її добра. Про це писала газета “Америка” 1932 року (ч. 83).

Сам тут Петро Запорожець включився в Український гетьманський рух. “Виконав дипломну працю дуже добре, а дипломний іспит склав з успіхом дуже добрим”. І 28 червня 1929 р. здобув диплом інженера-лісівника.

Наступного року Петро Запорожець перебрався до Сполучених Штатів Америки, оселившись спершу в Чикаго, а згодом — у Детройті, штат Мічиґан. Саме в Детройті, великому центрі української діаспори, він прожив решту свого життя.

Громадська та політична діяльність у США

У Детройті Петро Запорожець працював на автомобільному заводі Форда. Окрім цього, він активно включився у громадсько-політичне життя еміграції.

Його найважливішою роллю в діаспорі була діяльність у гетьманському русі. Він посідав керівні посади в Українській Гетьманській Організації Америки (УГОА), центральний осідок якої також знаходився у Детройті. Зокрема, у 1948–1950 і 1959–1963 роках він був головою УГОА.

Будучи колишнім хорунжим УНР, він присвятив себе ідеї відновлення незалежної України, підтримуючи консервативні, державницькі погляди гетьманців.

Подружжя Запорожців: Спільний громадський шлях

У США Петро Запорожець одружився з Емілією Запорожець (11 липня 1914, Чикаго – 29 вересня 1994, Детройт) – жінкою, що стала не просто дружиною лідера, а самостійною, видатною українською громадською діячкою у США.

У Детройті вона розгорнула надзвичайно широку культурно-освітню та благодійну діяльність. Активно працювала в Злученому українсько-американському допомоговому комітеті (ЗУАДК) – організації, що надавала допомогу українцям у Європі після Другої світової війни. Також була задіяна в Українському Конґресовому Комітеті Америки (УККА), що представляла інтереси українців перед американським урядом. Крім цього, співпрацювала з Американським Червоним Хрестом та іншими міжнародними організаціями.

Подружжя Запорожців стало міцним осередком української патріотичної думки та праці у Детройті. Петро, як військовик та політичний лідер, та Емілія, як культурно-освітній діяч, разом робили значний внесок у збереження української ідентичності, політичну консолідацію діаспори та допомогу співвітчизникам, доводячи, що боротьба за Україну триває і за океаном. Згадки про них можна знайти в чисельних номерах української щотижневої діаспорної газети “Свобода”. Там є згадки про участь Петра та Емілії Запорожців у заходах діаспорних організацій, а також про їх благодійні пожертви на користь цих організацій.

СВОБОДА, ЧЕТВЕР, 10-гр КВІТНЯ 1947

СВОБОДА, ПЯТНИЦЯ, 29-го БЕРЕЗНЯ ТО-10

СВОБОДА, П’ЯТНИЦЯ, 21-го СЕРПНЯ 1931

СВОБОДА, СЕРЕДА, 20-го ЛИСТОПАДА 1963 

Пам’ять

Петро Запорожець помер 31 жовтня 1963 року у Детройті. Його життєвий шлях — від ладижинського юнака до отамана і впливового лідера діаспори — це приклад безкомпромісної вірності Україні. Він назавжди залишився нашим земляком, чия доля нерозривно пов’язана з боротьбою за українську державність.