Усе життя Евлії Челебі, сина стамбульського придворного ювеліра, визначив один віщий сон. У дев’ятнадцять років йому явився пророк Магомет, і замість «благословення» юнаку почулося «подорожуй». Батько, замість того щоб сварити сина за мрії про мандри, дав йому настанову: опиши все — від степів до замків, від високих гір до розмірів фортець. Так народилася знаменита десятитомна «Книга подорожей», де серед описів Єгипту, Австрії та Кавказу знайшлося місце і для українських земель.

Для освіченого турка Україна була частиною «Кафіристану» — країни невірних. Челебі ставився до європейців зі зверхністю, проте його щиро вражали неприступні фортеці та врода місцевих дівчат.

Його маршрут Україною був насиченим. Описуючи наш край, він часто перебільшував цифри, але дуже влучно передавав атмосферу тогочасного порубіжжя — «країни козаків», де кожне місто було фортецею.

Карта України французького інженера і картографа XVII ст. Гійома Боплана 

Ось як виглядали міста Вінниччини очима турецького мандрівника Евлія Челебі, який відвідав українські землі двічі — у 1641-му та 1656–1657 роках:

Стіна (тепер село в Тульчинському районі Вінниччини)

Евлія був вражений тим, як місто виправдовує свою назву. Стіна розташовувалася у важкодоступному місці, на скелястих схилах. Тут турків зустріли гостинно, вручивши 20 возів подарунків. Челебі відзначав, що це «міцна фортеця на крутій горі», яка слугувала надійним щитом для місцевого населення.

Шаргород

Це місто постає в «Книзі подорожей» як справжній центр тогочасного життя. На честь приїзду турецької делегації в Шаргороді влаштували справжній парад. Місто видалося Евлії заможним і щедрим: він занотував, що вони отримали тут 50 возів із дарунками. Він описував Шаргород як важливий торговельний вузол, де було багато «франкських» (європейських) товарів і впорядковані ринки.

Брацлав

Хоча Челебі помилково «переселив» Брацлав на річку Тясмин (насправді він на Південному Бузі), він не міг оминути увагою колишню столицю воєводства. Для нього це був стратегічний пункт. Він описував Брацлав як велике місто з потужними укріпленнями, яке, проте, на той момент часто потерпало від воєнних сутичок між козаками, поляками та татарами.

Вінниця

Вінниця в описах Челебі постає як місто з кількома замками. Він згадував про «верхній» та «нижній» замки, зазначаючи, що місто є важливим адміністративним центром. Його увагу привертали високі дерев’яні стіни вінницьких укріплень та численні церкви, які він називав «монастирями невірних».

Бар

Барську фортецю Евлія вважав однією з найдосконаліших. Він називав її «ключем до Поділля». Його вразила архітектура замку, побудованого з тесаного каменю, та глибокі рови, заповнені водою. Бар для нього був взірцем європейського фортифікаційного мистецтва, яке водночас було «колом пекла» для османських військ через свою неприступність.

Евлія Челебі – турецький мандрівник

Ладижин: фортеця, що «переплюнула» всіх

Як ми зрозуміли з написаного вище під час мандрів турецьку делегацію часто зустрічали пишно, проте прийом у Ладижині затьмарив усе побачене раніше, адже місто у його нотатках постає ледь не наймогутнішим у краї.

Мандрівник пише: 

“коли на горизонті з’явилася ладижинська фортеця, назустріч хану вийшов її правитель, маючи під рукою дев’ять тисяч озброєного війська. Османів вітали гуркотом барабанів, дзвонами та грою похідного органа”. 

Але справжній масштаб військової міці Ладижин продемонстрував салютом:

«Зі стін гримнули трьома залпами спочатку 40–50 тисяч рушниць, а потім 500 гармат. І почалося таке торжество, що затремтіли земля і небо».

Цей опис, попри ймовірні перебільшення, властиві Челебі, підкреслює статус Ладижина як ключового військового вузла. Для порівняння: у Кременчуці мандрівник нарахував лише три тисячі війська, а в Каневі — п’ять тисяч будинків. Ладижин же зустрів гостей бенкетом та сотнею возів дорогоцінних дарів.

Між садами та козацькою злістю

Челебі детально описував Ладижин у його мемуарах. “Вона (фортеця – А.Б.) стоїть у рівному степу на березі річки Аксу. Козаки називають цю річку Бог (Буг). Беручи початок у горах, що розташовані в польській країні, вона підходить до трьохсот десяти міст і фортець і протікає під стінами цієї фортеці Ладижин. Що ж до самої фортеці, то вона стоїть на її березі, на схилі пагорба. Фортеця оточена земляним валом, і цей міцний насип укріплений корінням трави, очерету та проса. У польській країні немає надійнішого укріплення, ніж це. Якби Аллах вручив цю фортецю османам, то це убезпечило б землі причорноморські та аккерманські. Висота її земляного валу становить сорок аршинів (1 аршин – 66-106 см), а ширина сягає двадцяти аршинів. Це — потужне укріплення, у якому є бастіони, арсенал, півтори сотні гармат, десять тисяч готового до бою війська. Фортеці підпорядковані сто сімдесят тисяч підданих. Всередині міських стін стоїть шість тисяч критих дранкою будинків, церкви. Торгові ряди та базар упорядковані й красиві. Є кілька малих і великих заїжджих дворів для торгових людей. Хоча виноградників немає, але садів багато. Зі соковитих плодів удосталь є сливи, груші, яблука. До різноманітної їжі вдосталь горілки та пива. Всюди закохані парочки”. 

Побут і враження від українців

Гуляючи вулицями цих міст, Челебі зауважував деталі, які ми сьогодні назвали б етнографічними:

• Смаки: він куштував подільські сири, білий хліб і дивувався великій кількості горілки та пива, які вживали місцеві.
• Люди: описував подолян як людей суворих, але красивих. Особливо виділяв жінок у кольорових халатах із непокритими головами, що було незвично для мусульманина. Хоча він захоплювався «чорноволосими дівчатами, схожими на серн», самі мешканці — козаки — викликали у нього страх. Він називав їх «бритоголовими» та «впертими ворогами мусульман». Проїжджаючи повз козацькі поселення, турки часто молилися: «О Господи, спаси нас від їхньої злоби!».
• Симпатія до українців: у 1667 році кримський хан дорікнув Евлії, мовляв, той занадто «залюбився у невірних» під час своїх подорожей;.
• Мова: саме на теренах Поділля та Брацлавщини він збирав свій словничок, намагаючись зрозуміти, як «невірні» вітаються та лаються. Зокрема, він записав на слух слова: «чибуля» (цибуля), «курича» (курка), «вохон» (вогонь). Навіть прощався він на свій лад — словом «іспасів» (спасибі) або «пувай здоров».

«Самі вони — древній народ, — так характеризує українців. — Мова їхня ще більш всеосяжна і багатша, ніж фарсі, кайтакська, монгольська і всякі інші. Але має схожість з московитською мовою. Дивно, що всі вони однаково обходяться двадцятьма дев’ятьма літерами. Релігія їхня — це релігія rpецького народу. Їхні пости, свята, спосіб хреститися — такі ж точнісінько, як у греків, жодної різниці немає».

Отже, незважаючи на страх перед козацькою зброєю, Челебі визнавав: Вінниччина — це край неймовірної родючості, де «сади солодші за перські», а фортеці стоять так густо, що ворогу важко знайти щілину для нападу.