Історія появи «білого золота» на наших теренах тісно пов’язана з великою європейською політикою та військовими стратегіями початку XIX століття. Як зазначає економіко-географ Іван Савчук, поштовхом до винаходу бурякового цукру стала континентальна блокада, оголошена Францією Великій Британії у 1806 році. Через домінування британського флоту на морі постачання тростинного цукру з колоній до Європи припинилося.

Це змусило французів шукати альтернативу, і вже того ж року у Франції запрацював перший завод із переробки цукрових буряків. Новий продукт виявився ідеальним для військових потреб: цукор — це надзвичайно поживна речовина, яка не псується під час тривалого зберігання, перепадів температур чи вологості. Разом із першими консервами, винайденими в той самий період, цукор став основою логістики величезної армії Наполеона.

Саме наполеонівське вторгнення 1812 року принесло технологію та культуру вживання бурякового цукру на територію України, зокрема через Волинь, де точилися бойові дії. Так продукт, народжений із військової дефіциту, згодом перетворив Подільську губернію на один із найпотужніших індустріальних центрів Європи.

Подільська губернія впродовж ХІХ століття пройшла шлях від патріархального землеробства до статусу одного з найпотужніших індустріальних центрів Європи. Головним рушієм цього прогресу стало «біле золото» — цукор. Наприкінці століття край виробляв понад 20% усього цукру Російської імперії, поступаючись лише Київщині.

Витоки галузі: від поміщицьких забав до великого капіталу

Промислове виробництво цукру з буряка в Україні стартувало у 20-х роках XIX ст. Перші цукроварні Поділля — підприємство Сабановських у с. П’ятівці (1825–1828 рр.) та завод графа Машковського у Бершаді (1827 р.) — були типовими поміщицькими закладами.

Технології того часу вражали своєю примітивністю:

• Рушійна сила: тяглова худоба та ручна праця кріпаків.

• Процес: випарювання соку у відкритих котлах на «голому» вогні.

• Економіка: попри примітивність, прибуток з десятини буряка у 6–8 разів перевищував дохід від зернових, що стимулювало поміщиків інвестувати в заводи.

Індустріальний стрибок та технічне переозброєння

Справжня революція відбулася з впровадженням парових машин. Це дозволило не лише скоротити кількість робітників, а й значно збільшити вихід цукру — з 8 до 14–17 фунтів з берковця сировини.

Немирівський цукровий завод

На середину ХІХ століття на Поділлі вже працював 31 завод. Географія виробництва охоплювала майже всі повіти:

• Кам’янецький повіт: Вишневчиківський (1845), Городоцький (1839).

• Літинський повіт: Северинівський (1842), Старо-Синявський (1875).

• Вінницький повіт: Браїлівський (1845), Гніванський (1874), Корделівський (1845).

Особливе місце посідали гіганти. Наприклад, Ялтушківський завод (Могилівський повіт) наприкінці століття мав 1000 робітників і виробляв колосальні обсяги — 500 тис. пудів піску та 1 млн пудів рафінаду на рік.

Загалом динаміка розвитку галузі на Поділлі була нерівномірною, що підтверджується статистикою кількості діючих підприємств у різні періоди. Якщо у 1862 році в губернії працювало 39 цукрових заводів, то вже за два роки (1836–1864 рр.) їхня кількість скоротилася до 32.

Нова хвиля піднесення почалася наприкінці століття: у 1886–1887 рр. діяло 46 підприємств, а протягом 1890-х років цей показник стабілізувався в межах 43–46 об’єктів. Зокрема, у 1899 році працювало 47 заводів.

Початок ХХ століття позначився подальшим зростанням:

• 1901–1903 рр. — 52 заводи (при цьому в Літинському повіті домінували три ключові підприємства);

• 1905 р. — піковий показник у 53 заводи;

• 1909 р. — кількість дещо зменшилася до 51.

Ці дані свідчать про постійні коливання у виробництві цукру на Правобережжі, оскільки чисельність заводів та обсяги випуску продукції прямо залежали від поточної економічної кон’юнктури та врожайності сировини.

Гайсинщина: цукрове серце Східного Поділля

Гайсинський повіт став одним із ключових осередків бурякосіяння. Розвиток мережі заводів тут демонструє поступову концентрацію капіталу:

Соболівський завод був заснований як потужне товариство з капіталом 800 тис. рублів, що свідчило про перехід галузі на рейки акціонерного капіталу.

Наприкінці XIX ст. споруджено цукровий завод (1899 рік) в Гайсині, до якого було підведено вузькоколійну залізничну лінію Вінниця-Гайворон. Завдяки цьому наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Гайсин став центром переробки сільськогосподарської сировини (цукор і тютюн).

Індустріалізація спричинила демографічний вибух: за переписом 1897 року в Гайсині проживало 700 робітників і 500 ремісників, а вже у 1911 році населення міста сягнуло 13 200 осіб.

Економіка, акцизи та світові ринки

Цукрова промисловість була головним наповнювачем бюджету. Держава активно регулювала галузь через акцизи (податки), які постійно зростали: від 32 коп. за пуд у 1872 році до 1,75 руб. у 1894 році.

Коли внутрішній ринок перенасичувався і виникали кризи перевиробництва (як у 1885 році), уряд стимулював експорт. Цікаво, що ціна на цукор всередині імперії залишалася штучно високою через диктат промисловців та купців, тоді як за кордон продукція часто йшла за пільговими тарифами. Подільський цукор через залізничні вузли та порти відправлявся до:

• Європи: Лондон, Гамбург, Марсель.

• Азії: Афганістан, Китай, Персія.

Життя та побут цукроварів

Праця на заводах була сезонною, але виснажливою. На Гайсинському заводі робітники працювали по 12–14 годин на добу за 50–60 копійок, а жінкам платили значно менше — 35–40 копійок. Загалом у галузі середній заробіток коливався від 8 до 15 рублів на місяць, хоча на передових заводах, як-от Гніванському, фахівці могли отримувати значно більше.

• Найм та проживання: агенти заводів їздили по селах ще взимку, видаючи завдатки. Щоосені тисячі селян (переважно з Чернігівщини) йшли «на цукор». Так, повірений Товариства
  цукрових заводів братів Терещенків Є. Г. Рагозін писав своїм хазяїнам: «…Для наймання
  робітників послав двох вербовщиків… Мені пишуть з Воронезької губернії, що у повіті через
  недорід хлібів можна найняти робітників по підхожій ціні, більш як 100 душ….». Робітники жили в казармах артілями по 100 чоловік. Кожна артіль обирала старосту, кашовара та пекаря. Бараки тісними, брудними і холодними. Через антисанітарні умови на підприємствах часто поширювалися інфекційні хвороби.

  Соціальне напруження: в період революції 1905–1907 рр., використавши приплив дешевої робочої сили, власники гайсинських підприємств зменшили заробітну плату багатьом категоріям робітників та водночас підвищили квартирну плату. Це відбувалося на тлі швидкого зростання цін на товари першої потреби.

Працівники Миронівського цукрозаводу у 1928 р.

Архівні матеріали Хмельницького обласного архіву дають змогу оцінити низький рівень дотримання техніки безпеки на місцевих підприємствах, зокрема на цукрових заводах. Зокрема, в суді за 1890-1893 рр. розглядалася смерть кочегара Йосипа Тентереби та отруєння Ігната Босанюка чадним газом 2 вересня 1892 р. на цукровому заводі Товариства «Городок». Керівництво заводу звинувачували у недбальстві. Слідство підтвердило, що Тентереба сам пішов відкривати люк, після чого чад посилився, а його тіло знайшли вже непритомним.

Отже, на межі століть цукроварні Поділля стали символом капіталістичного прогресу. Вони давали 85% вартості всієї сільськогосподарської індустрії регіону. Це був час, коли маленькі села перетворювалися на промислові містечка, а подільські цукрозаводчики ставали справжніми «королями ринку», закладаючи фундамент економічного розвитку краю на десятиліття вперед.