У 1793 році, внаслідок поділу Речі Посполитої (Польща, Литва та частини України, Білорусії), Правобережна Україна, зокрема й містечко Ладижин, перейшла під владу Російської імперії. 

У 1808-му Міхал Собанський набув у Северина Потоцького Ладижинський і Четвертинівський ключі. В 1823 році він збудував у Ладижині мурований костьол Успіння Пресвятої Діви Марії (освячений 1850 року), — уточнюють краєзнавці. — Того часу в містечку мешкало 654 “чоловічі” душі. 

На початку XIX століття власник містечка активно адаптувався до нових економічних реалій, засновуючи мануфактури (підприємство, що базується на поділі праці і ручній ремісничій техніці). Так, вже з 1816 року тут діяла значна суконна мануфактура, де працювало близько 130 кріпаків, виробляючи до п’яти тисяч аршин сукна. До 1823 року кількість мануфактур зросла до чотирьох, включаючи три суконні та одну полотняну, при цьому на них вже працювало близько ста вільнонайманих робітників.

Міхал облаштував свою резиденцію в Ободівці, натомість у Ладижині оселився його син Людвік (1791–1837). Саме тут його і заарештовано в 1826 році як члена польського таємного Патріотичного товариства за звинуваченням у зв’язках із декабристами”. Музейники зазначають, що після звільнення він не довго насолоджувався свободою, оскільки в січні 1831-го його заслали до Пермі. Молодший син Міхала Готард (1802–1841) взяв активну участь у підготовці Листопадового повстання 1830–1831 років, а згодом воював у лавах повстанців під командуванням генерала Бенедикта Колишка, — йдеться далі. — Після поразки під Дашевом його схопили, позбавили чинів і дворянства з конфіскацією маєтностей, зокрема і Ладижина, та засудили на 5 років ув’язнення у фортеці, а далі на заслання до Сибіру.

Пізніше, до містечка було приєднано села Струтів (можливо це сталося у 1838 році, адже є інформація, що тут було закрито церкву, а людей розселили) та Слобода-Ладижинська і воно перетворилося на військове поселення. Частину колишніх мешканців Ладижина примусово переселили до іншого військового поселення – села Секретарки.

Незважаючи на ці потрясіння, протягом першої третини XIX століття Ладижин продовжував розвиватися, демонструючи зростання населення. У цей період на кошти місцевих селян було зведено дві кам’яні церкви. У період перебування Ладижина у статусі військового поселення тут функціонувала кантонійська школа. Пізніше, у 1859 році, для хлопчиків відкрили парафіяльну школу, на утримання якої селянська громада щорічно виділяла 60 карбованців сріблом.

З моменту заснування військового поселення вся земля перейшла у державну власність, а мешканці Ладижина були змушені виконувати повинності на користь військовопоселенського відомства. Ці повинності були скасовані лише у 1859 році, і земля була передана селянам у користування на умовах сплати чиншу. У 1866 році Ладижин перейшов під управління цивільних властей. Фактичне наділення мешканців землею відбулося значно пізніше, ніж в інших регіонах – лише у 1871 році, хоча Селянська реформа в імперії розпочалася ще у 1861 році. За 4933 десятини землі селяни щороку вносили 206 карбованців 50 копійок сріблом викупних платежів. На той час у Ладижині проживало 1062 особи у 525 дворах, що означало, що пересічно на одну особу припадало лише близько 1,74 десятини землі.

Нерівномірність земельних відносин призвела до поглиблення соціального розшарування. У містечку з’явилися підприємливі особи, які сконцентрували у своїх руках сотні десятин землі завдяки її купівлі чи оренді. Основна ж маса селян не могла забезпечити себе за рахунок власної ділянки, тому була змушена шукати заробітку. Вони працювали на лісорозробках, на будівництві залізниці, наймалися до заможних односельців або займалися різними промислами.

Пореформений період (друга половина ХІХ ст.) ознаменувався в Ладижині швидким розвитком промисловості та зростанням містечка. У 1876 році в Ладижині було побудовано ґуральню, яка стала одним з найбільших підприємств міста. У 1897 році відкрилась школа для дівчаток. Коли у 1899 році помер власник ґуральні — дрібний підприємець із євреїв Волько Скляревський, у якого не було спадкоємців, ґуральня перейшла до державної скарбниці, і, часом — стояла законсервована, часом — здавалася в оренду. Також було відкрито державний спиртовий завод, п’ять суконних фабрик, три цегельні, а також шкіряний та черепичний заводи. Функціонувало шість водяних млинів, а також були засновані шовковична та тютюнова плантації. Ладижин перетворився на досить велике містечко з 1042 дворами та 7762 мешканцями.

А конфесійну приналежність музейники пропонують розглянути за даними на 1900 рік:

• 1840 православних;
• до 100 католиків;
• близько 200 сімей юдеїв.

Крім того, там діяли дві церкви, костьол та чотири юдейські молитовні будинки.

Тут розміщувалися поштово-телеграфна контора, селянський банк, лікарня, аптека, чотири заїжджі двори, волосне управління, камера (офіс по сучасному) мирового судді та штаб 575-го піхотного Севастопольського полку.

На початку XX століття в Ладижині почав зароджуватися робітничий і селянський рух. Під час першої російської революції у 1905-1907 рр. в містечку поширювалися прокламації з антиурядовими закликами, відбулися селянські заворушення, арешти активістів, також страйки кравців та шевців.

На фото мешканець Ладижина Косма Музика, фельдфебель 65-ї піхотної дивізії. Галичина, 1916 рік

Таким чином, період у складі Російської імперії був для Ладижина часом економічних перетворень від кріпацьких мануфактур до пореформеної фабричної промисловості, складних соціальних змін, пов’язаних зі статусом військового поселення та наслідками реформ, а також зародження організованого протестного руху.