Щоранку її день починається зі звуку сповіщень на телефоні — дзвінки від військових, повідомлення від громад, нові запити на допомогу. Мар’яна Нарожна — керівниця групи соціального розвитку Благодійного фонду «МХП-Громаді», але для багатьох вона — просто людина, яка завжди поруч. Вона координує десятки проєктів, об’єднує громади, бізнес і волонтерів, знаходить слова підтримки там, де здається, що їх уже не залишилось.

І понад рік чекає звістки про брата, який зник безвісти на фронті.

Сестра, яка не перестає чекати

Андрій — молодший брат Мар’яни — пішов захищати Україну ще у 2014 році, під час АТО. Після служби намагався почати нове життя за кордоном, але 24 лютого 2022 року все обірвалося: він повернувся додому й знову взяв зброю.

«Востаннє ми бачилися 27 травня 2024 року, — пригадує Мар’яна. — Він приїхав ненадовго, щоб забрати дрон і машину, які ми знайшли для його підрозділу. Ми обійнялися, поговорили, і він сказав: “Я скоро повернусь”. Тоді ще не знала, що то був наш останній день разом».

7 червня Андрій написав коротке повідомлення: «Усе добре. Йду на позицію. Буду без зв’язку кілька днів». Зв’язок не з’явився ані 10-го, ані 11-го. А 12 червня зателефонував командир — повідомив, що Андрій зник безвісти поблизу Куп’янська.

«Коли чуєш це — земля зникає під ногами. Далі починається нескінченне коло: дзвінки, пошуки, перегляди каналів військовополонених, розмови з побратимами. 99 відсотків казали, що шансів немає. Але я тримаюсь за той один. Бо навіть один відсоток — це життя».

Вона й досі поповнює його телефонний рахунок, аби номер не заблокували. «Я просто не можу перестати вірити. Він мусить повернутися».

«Не здаватися — це мій спосіб жити»

Для Мар’яни це не просто слова. Це — її біографія.

Батьки загинули, коли їй було п’ять, а братові — два. Виховували їх бабуся й дідусь у Ладижині. «Це були складні 90-ті. Грошей не вистачало, але було багато любові. І саме це допомогло вижити».

Вона почала працювати ще дитиною: допомагала поштарці розносити листи, потім — офіціанткою, щоб заробити на сукню для випускного. Навчаючись у Вінницькому аграрному університеті, поєднувала навчання з роботою.

Після університету працювала на різних підприємствах — від силікатного заводу до енергетичної компанії ДТЕК. А у 2012 році доля привела її до команди народного депутата Миколи Кучера.

«То був шалений темп — допомагати людям, вирішувати сотні справ щодня. Але я навчилась головного: якщо можеш зробити добро — не відкладаючи, просто роби».

Тепер у її офісі — понад сто прапорів і шевронів від військових, медаль від Міноборони, листівка з підписом Валерія Залужного. Кожен прапор — не трофей, а історія життя.

«Це не просто волонтерство — це присутність»

Її команда підтримує понад 40 військових бригад.
«Спочатку ми возили бронежилети, турнікети, форму. Тепер — дрони, генератори, Старлінки. Але дрібниць у війні не буває. Якось захисниця попросила дві каструлі для кухні. Ми знайшли. Бо турбота — це теж зброя».

Щотижня з Ладижина вирушають машини, навантажені не лише технікою, а й домашньою їжею, яку готують жінки з навколишніх сіл — голубці, пиріжки, вареники.
«Коли хлопці бачать це — усміхаються, як діти. Можна було б просто відправити поштою. Але коли ти приїжджаєш сам, коли дивишся їм в очі — це зовсім інше. Це про людяність».

Будувати життя навіть під час війни

Мар’яна переконана: розвиток громад — це теж фронт.
«Ми не можемо зупиняти життя. Кожен відремонтований клас, кожна нова дорога — це крок до Перемоги».

Під її керівництвом фонд реалізує десятки соціальних програм — від благоустрою шкіл до розвитку малого бізнесу й культурних ініціатив.
«Наші грантові конкурси “Роби своє” та “Час діяти, Україно!” допомагають людям створювати власну справу, підтримують релокований і ветеранський бізнес. Ми не просто даємо кошти — ми інвестуємо у життя громад».

Особлива гордість — програми для ветеранів. Завдяки співпраці з Українським ветеранським фондом та ІСАР «Єднання» учасники проєкту «МХП Поруч» навчилися керувати агродронами. «Вісім із них уже працюють у Вінницькому Хабі МХП. Це найкращий доказ, що відновлення починається з дії».

Родина — тил, який тримає

Поруч із нею завжди чоловік Віктор — голова ГО «Соціальний центр Вінниччини». Він так само возить допомогу на фронт. Донька Віка і маленький син Ілля зростають у родині, де допомога іншим — не обов’язок, а природна частина життя.

«Коли Віці було вісім, вона продавала браслети, щоб купити воїнам засоби гігієни. Вони надіслали їй прапор із подяками — і вона зберігає його досі».

Навіть вагітність не зупинила Мар’яну. «Я працювала до останнього дня. У четвер пішла у декрет, у понеділок народила, а через два тижні вже повернулась. Моя родина розуміє: допомагати іншим — це наш спільний вибір».

Надія, що не згасає

У її голосі — спокій і сила людини, яка навчилася стояти навіть тоді, коли болить.
«Ми не обираємо випробування. Але можемо обрати, ким будемо під час них», — каже Мар’яна.

На стінах її кабінету — прапори з фронту, обереги, подяки, дитячі малюнки. Кожен — частинка історії. І серед них — місце для ще одного прапора. Того, який вона мріє отримати від свого брата, коли він повернеться.

«Ніколи не здаватися, — тихо повторює Мар’яна. — Бо навіть один відсоток надії вартий усього життя».