Авторка картини: Юлія Нікіфорова

Коли сьогодні ми говоримо «31 грудня», то майже автоматично уявляємо ялинку, гірлянди й можливо привітання Президента. Але ще зовсім недавно — за історичними мірками — початок року на Поділлі виглядав зовсім інакше. Гучніше, маскарадніше, інколи — навіть зухвало. Це була Маланка.

Для багатьох сіл Вінниччини Маланка була не «фольклором», а подією року, яку чекали, готували й пам’ятали довше, ніж сам Новий рік.

Свято перевдягання і дозволеного безладу

Подільська Маланка — це частина великого зимового обрядового циклу, який існував задовго до появи сучасного календаря. Її святкували в ніч з 13 на 14 січня (за старим стилем), напередодні дня Василя, і сенс був простий та глибокий:

провести старий рік шумно, щоб новий прийшов щедрим.

На Вінниччині Маланка майже завжди мала карнавальний характер. Молодь — а інколи й дорослі чоловіки — перевдягалися у маски, ходили від хати до хати, співали щедрівки, жартували, розігрували сценки.

Це був момент, коли дозволялося більше, ніж зазвичай: іронія над порядком, перевертання ролей, гротеск.

Етнографи Поділля неодноразово підкреслювали:

Маланка — це не просто веселощі, а давній спосіб “перезавантаження” громади.

Як маланкували на Вінниччині

Архівні матеріали й музейні експозиції Вінницької області свідчать: подільська Маланка була стриманішою, ніж буковинська, але не менш символічною.

Серцем Маланки є щедрування і маланкування — обрядові ходи, коли групи молодих людей обходять оселі, співають щедрівки, розігрують сценки, вітають господарів піснями та побажаннями. 

Окремий сюжет — «водіння кози»: учасники одягають маски та костюми (часто у вигляді кози чи іншої тварини), що символізують плодючість, життєву силу і весну. 

Типові риси для регіону:

• щедрування з обов’язковими побажаннями врожаю та здоров’я;
  
• «водіння кози» або інших символічних персонажів;
  
• маски з підручних матеріалів — тканини, соломи, хутра;
  
• жартівливі сценки про сімейне життя, достаток, працю.

У селах півдня Вінниччини, зокрема в межах історичного Поділля, Маланка часто була чоловічим обрядом — хлопці ходили гуртом, а роль Маланки традиційно виконував юнак, перевдягнений у жіноче. Саме ця риса — гра з ролями — робила свято таким живим.

А як же було у Ладижині

Ладижин — місто з особливою долею. Значна частина його сучасної історії сформувалася вже у ХХ столітті, тож етнографічних описів саме міської Маланки майже не збереглося.

Але Ладижин не існував у вакуумі. Він був і залишається частиною подільського культурного простору. Люди, які жили тут і живуть зараз, — це вихідці з навколишніх сіл Вінниччини, де Маланка була нормою.

Тому цілком логічно, що:

• у родинній памʼяті зберігалися щедрівки;
  
• діти знали, що таке посівання на Василя;
  
• святкові страви й «друга кутя» були частиною побуту.

Просто з часом — особливо в радянський період — ці традиції поступилися офіційному Новому року.

Коли Маланку витіснив телевізор

У ХХ столітті Маланка на Вінниччині, як і в багатьох регіонах, почала зникати з повсякденного життя. Радянська культура зробила ставку на уніфікований Новий рік: ялинка, шампанське, Дід Мороз.

Обрядовість поступово переходила:

• або в «етнографію»;
  
• або залишалася в селах, подалі від міст;
  
• або зберігалася лише у родинних спогадах.

Так Маланка стала чимось «сільським» або «старим», хоча насправді була однією з найглибших форм народної культури.

Повернення Маланки — але вже іншої

Сьогодні Маланка повертається. Не завжди у первісному вигляді — але з новими сенсами.

З переходом Православної Церкви України на новий (новоюліанський) календар, багато громад почали святкувати Маланку 31 грудня, поєднуючи її з Новим роком.

Замість масових обходів хат — камерні події, вертепи, виступи, культурні ініціативи.

Нині Маланка вже не лише локальна традиція: її включили до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України, а активісти й культурні діячі працюють над тим, щоб її визнали й на світовому рівні.  

Навіщо Маланка Ладижину сьогодні

Маланка — це не про минуле. Вона про стан суспільства.

Це свято: про спільність, про живий контакт, про сміх як спосіб пережити складні часи, про традицію, яку не нав’язують, а приймають свідомо. Памʼять про Маланку — це нагадування: культура живе доти, доки ми хочемо її зрозуміти, а не просто повторити.