Мабуть, не знайдеться в Україні людини, яка бодай раз не чула слово «дідух». Ми бачили його на світлинах, у музеях, на ярмарках. Але ще зовсім недавно він був радше декоративним символом, ніж живою традицією. Сьогодні ж — у час повномасштабної війни — дідух знову повертається в українські домівки як глибокий знак пам’яті, єдності та незламності.

У Ладижинській громаді цю традицію зберігає й переосмислює Надія Горовенко, майстриня з села Заозерне. В її домі дідух — не прикраса, а жива розмова з предками.

«Його зв’язували не нитками і не шнурками, а перевеслом — скрученою осокою. Воно було міцним і символізувало єдність. Перевесло — це життя, продовження роду, передача енергії», — розповідає пані Надія.

Дідух — місце, де сходяться світи

За народними віруваннями, саме на Святвечір душі померлих родичів приходять до оселі, щоб сісти за спільну вечерю. Дідух стає для них домом — тимчасовим, але шанованим.

«Вважається, що у святий вечір приходять наші предки на спільну вечерю. Їх збирають до куті. А потім їм треба повернутися назад — у свій світ», — пояснює майстриня.

Саме тому дідух стоїть у хаті до Водохреща. Після цього зерно з нього обмолочують і додають до посівного — як енергію роду, як благословення на врожай. А солому спалюють.

«Солому спалювали в печі. Бо піч — це душа хати. Таким чином предків відпускали: ідіть спочивайте з Богом, до наступного Різдва».

Живе зерно традиції

Надія Горовенко не просто відтворює обряд — вона продовжує його фізично.

«Я знову засіяла ниву. На наступну весну в мене буде пшениця, якій понад п’ять тисяч років. У неї гарний склад і мало глютену. А жито в мене щороку. І як воно пахне…»

У її дідухах — десятки видів сухоцвітів і злаків. Але головне не форма, а зміст.

«Це наше коріння. Ми маємо єднатися. Зараз такий тяжкий час для країни. Але якщо ми будемо триматися один за одного — нас не зламати».

 

Зустріти і провести

Різдво в традиції — це не лише народження, а й прощання.

«Ісуса зустрічають кутею і проводжають кутею. Тільки тоді вона вже має іншу назву — коливо, прощальна».

Так само і з дідухом: його вшановують, а потім відпускають — без страху, з повагою і любов’ю.

Традиція, яка тримає

У час, коли новини щодня випробовують нас на міцність, глибинні різдвяні символи стають нашими якорями. Вони тримають пам’ять, обʼєднують покоління і нагадують: ми — частина великого роду.

«Я люблю людей і хочу кожній людині подарувати хоча б приємну емоцію. Бо радіти життю — це найбільше щастя», — каже пані Надія.

І, можливо, саме з такого простого жесту — поставити дідуха в оселі — починається наше внутрішнє відчуття дому. Навіть у час війни.