Сергій Федота, родом із Харківщини, після завершення навчання переїхав до міста Кам’янське на Дніпропетровщині, де знайшов роботу та створив сім’ю. У цьому місті він прожив 13 років. Останні три роки мешкає в місті Ладижин.

Донецький аеропорт. 242 дні пекла. Сотні життів. Із них 28 належали взводу Сергія Федоти — офіцера, який прийняв виклик війни та став частиною легенди. У своєму інтерв’ю він розповів про страх, силу, втрати та те, чому героїзм — це завжди про любов. 

______________________________________________________ 

“Щоб жоден не загинув” 

— Сергію, що ви відчули, коли дізналися, що будете захищати Донецький аеропорт? 

— Я думав тільки про одне, — щоб жоден із моїх побратимів не загинув. Це було головним. Хотілося, щоб усі вийшли звідти живими. 

Мене мобілізували як офіцера запасу. На той момент мені було 27 років. Я був молодшим лейтенантом, командиром взводу мотопіхоти. У моєму підпорядкуванні було 28 хлопців. Вік, досвід, життєві історії — у кожного своє, хтось навіть був удвічі старший за мене. З ними ми пройшли блокпости в Добропіллі, Авдіївці, Селидовому. А 1 серпня 2014 року наш взвод зайшов у Донецький аеропорт. 

 “Перші години в аеропорту” 

— Як ви потрапили до аеропорту? Якими були перші години там? 

— Ми заходили по-бойовому, хоча й не до кінця розуміли, що на нас чекає. Бачили зруйнований новий термінал. З кожним днем ситуація ставала напруженішою, а після Іловайська обстріли посилилися. Гради, міномети, танки — це було пекло. 

Ми зайняли командно-диспетчерський пункт (КДП). Разом із побратимами спостерігали, коригували вогонь артилерії, тримали позиції. Але психологічно найважчим був момент очікування. Завжди страшно, коли ти чекаєш чогось жахливого. Цей страх ніколи не зникав, але під час бою він зникав — усе перекривав адреналін. 

 День, який назавжди залишився у пам’яті 

— Чи був день, який особливо закарбувався у вашій пам’яті? 

— Це була моя коротка, але така важлива зустріч із родиною. Серед усього того пекла я відчув справжній ґрунт під ногами, коли мої донечки обійняли мене й не хотіли відпускати. Війна навчила мене цінувати такі миті. Це і було те, заради чого хотілося жити, повертатися й воювати. 

Проте повернення додому спочатку було складним. Ти ніби повертаєшся до спокою, але в голові залишаються голоси, нічні кошмари, напруження. У той час я не розумів, що зі мною відбувається. Тепер знаю: це посттравматичний синдром, і його можна подолати. Мене врятувала сім’я та улюблена робота. Я повернувся до своєї справи, став головним ветеринаром. Це дало мені сили рухатися далі. 

 “Кіборг” і герой — як це звучить для вас? 

— Як ви ставитеся до того, що вас називають кіборгом? 

— Тоді, в аеропорту, ти не думаєш, що станеш для когось символом героїзму. Просто робиш свою роботу. А зараз це звучить круто, хоча за цим стоїть неймовірний біль і жертви. 

 Про перемогу і майбутнє 

— Що для вас зараз означає перемога? 

— Перемога — це, перш за все, життя. Життя наших воїнів, медиків, волонтерів, цивільних. Усе інше — політика, економіка — це добре, але лише за умови, що є кому нею займатися. Для мене найцінніше — збережені життя. 

 Післямова 

Сергій Федота — це людина, яка бачила пекло війни, але не втратила себе. Він навчився жити із пам’яттю про втрати, працювати на благо своїх побратимів і допомагати їм долати труднощі. 

Його історія — це нагадування про те, що героїзм завжди має людське обличчя, а найбільша сила — у любові до родини, Батьківщини та життя.