73b39b06-5bbc-4c95-8501-a2322ebe0e8f

ТОПЧилієць шукає ладижинців, які під час Другої світової врятували його рідних

Хайме Каньяс живе на дві країни – Чилі й Ізраїль. Минулого тижня під час одного зі своїх перельотів вдруге заїхав у Ладижин. У наших краях шукає пазл, який доповнить історію його роду: у 1942 році до Ладижина з Чернівців депортували рідних Хайме. Бабуся і дідусь жили в гетто, а їхні діти – в українській родині. Саме завдяки цим людям мама Хайме і її брат вижили. Тепер чилієць хоче встановити, де саме жили його рідні і хто дав їм прихисток.

Українське коріння

Повне ім’я ладижинського гостя з Чилі – Хайме Карлос Каньяс Лемеш. Він кінорежисер, аніматор, лінійний продюсер і викладач анімації. Навчався у Німецькій кіно- і телевізійній академії «Конрад Вольф». Професійна діяльність пов’язана з 3D-анімацією, розробкою відеоігор.

Як і прийнято в іспаномовних країнах, чоловік має подвійне прізвище: Каньяс – від батька, Лемеш – від матері. Саме материнська гілка привела його в Україну.

Мама Хайме родом із Чернівців. Її родина належала до єврейської громади, жила в культурному середовищі, на яке вплинула Австро-Угорщина, спілкувалася німецькою та ідишем. У 1942 році сім’ю депортували на територію Трансністрії, яка перебувала під румунською окупацією.

«Мого дідуся примусили працювати в каменоломні (авт. – Ладижинський гранкар’єр), а бабуся, оскільки вона була кравчинею, шила деякі речі для людей із міста. Їм не подобалося говорити про ті часи, то я мало що знаю, – розповідає Хайме. – Згадую, що вони також вижили завдяки тому, що мій дідусь грав на акордеоні. Румунські солдати напивалися вечорами й просили його грати, щоб вони могли танцювати. А в нагороду іноді давали маленький шматочок хліба та шматочок салямі».

У гетто людям не було що їсти, але вдалося домовитися, щоб деяких єврейських дітей забрали до себе в родини місцеві – за це їм платила організація Joint. Так у чиюсь родину потрапили мама і дядько Хайме.

Після звільнення України від загарбників родина змогла повернутися до Чернівців. Однак залишатися в радянській країні не захотіла. Оскільки вважалися румунами, безперешкодно виїхали в Чилі.

Ладижин на карті трагедії Трансністрії

Щоб зрозуміти, чому єврейські родини з Чернівців опинилися в Ладижині та навколишніх селах, потрібно повернутися до подій 1941–1942 років. Тоді місто стало частиною Трансністрії – адміністративного утворення, створеного румунською окупаційною владою.

Історик четвертого ліцею Сергій Зінько розповідає, що Трансністрія охоплювала частину сучасної Вінницької області, території нинішньої Одеської області та Молдови. Вона простягалася між Дністром і Південним Бугом, а адміністративним центром була Одеса.

На цій території проживало близько 2,2 мільйона людей, серед яких понад 300 тисяч євреїв.

Ладижин став межею між румунською та німецькою окупаційними зонами: у місті діяла румунська адміністрація, а за Південним Бугом починалася територія, контрольована німцями.

Румунська влада намагалася зберігати частину звичного суспільного устрою, зокрема освітню мережу. У Ладижині навіть діяла румунська школа. Водночас одним із напрямів окупаційної політики було витіснення та знищення єврейського населення.

На території Вінниччини було 126 гетто. У липні 1942 року до Ладижина доправили 600 євреїв із Чернівців та 400 із Румунії.

Про це свідчать матеріали Музею Голокосту у США, які бачив Сергій Зінько. Де саме було гетто? У свідченнях 28 людей згадується кам’яний кар’єр, а також місцевість, яка нагадує Маньківку і Василівку. Водночас у тому гетто могло перебувати до 1100 людей.

Умови утримання були надзвичайно важкими. Виживання часто залежало від можливості обміняти коштовності та особисті речі на продукти у місцевих жителів.

Сергій Зінько розповідає про випадки, коли євреї намагалися уникнути відправлення на примусові роботи до територій, контрольованих німцями. Німці робили запит до румунів на людей для будівництва стратегічної дороги з Гайсина на Умань, Кропивницький. Щоб їх не відправляли, 200 євреїв зібрали хабар лейтенанту – 40 доларів. Чи вдалося їм таким чином відкупитися – невідомо.

Загалом, за оцінками, на території Трансністрії було знищено від 280 до 380 тисяч євреїв. За цими цифрами – долі родин, роз’єднаних депортаціями, втрачені домівки та діти, які вижили завдяки допомозі зовсім чужих людей.

Загублені в історії

Є й не лише архівні свідчення того часу.

85-річна Наталія Мазур із Заозерного народилася у 1941 році. Вона пам’ятає розповіді про євреїв, яких гнали етапом через село до Ладижина. Серед них був хлопчик, якому вдалося втекти, а сім’я Наталі Михайлівни заховала його в себе.

«Євреї два дні були в селі, їх поселили в конторі і конюшні. Двоє хлопців втекли в конюшні через вікно. Одного потім вбили, а другий до нас прийшов. Нас у мами і так четверо було: брат — підліток, а ми менші — 35, 39 і 41 років народження… Але так цей хлопчина в нас і залишився, він був схожий з нашим братом. Жив у нас більше року».

Ця історія перегукується з розповіддю Хайме про порятунок його мами та її братика. В обох випадках ідеться про єврейських дітей, які опинилися в українських родинах і отримали шанс пережити окупацію. Але це загублена в нетрях лихоліть доля ще однієї родини, яку зруйнувала війна.

Пошук триває

Усі ці історії – родинна розповідь Хайме, історичні факти про Трансністрію та спогади очевидців – прозвучали під час його зустрічі з ладижинцями в межах тематичного вечора «Пам’ять серця», який підготувала Тетяна Макаревич – завідувачка сектору краєзнавства МБК «Лада», дослідниця теми Голокосту в Ладижині під час Другої світової війни.

Зустріч відбулася у міській бібліотеці, однак через повітряну тривогу учасникам довелося перейти до укриття. Гостя, що цікаво, тривога зовсім не збентежила. Пояснив це тим, що звик до тривог в Ізраїлі.

В укритті спілкування стало більш невимушеним, гість із задоволенням відповідав на запитання, розповідав про родину, професійну діяльність і плани на майбутнє. Зокрема про те, що збирається оформлювати румунське громадянство. За його словами, членство Румунії в ЄС відкриває для нього більше професійних можливостей.

До Ладижина Хайме приїхав вдруге, але, схоже, не в останнє. Адже історія його родини досі чекає на відповіді, а пошук людей, які колись врятували його близьких, триває.

Оксана Гайсин

Add a Comment

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Are you human? Please solve:Captcha