Щоранку Оксана Гаврилюк чекає одного дзвінка. Не будильника. Не робочої наради. Дзвінка від чоловіка, який вже п’ятий рік воює.

Лише після цього починається звичайний день: робота логістки, домашні справи, поїздки за запчастинами, організація ремонту військових автомобілів, доставка продуктів для виготовлення каш на фронт, відправлення допомоги. У її житті давно немає межі між роботою, волонтерством і війною.

«Коли чоловік у війську, дружина теж повинна бути поряд. Тил для військового — це його родина», — говорить вона.

Повномасштабна війна змінила не лише життя її родини, а й саму Оксану. У 2021 році вона не могла уявити, що переганятиме пікапи для військових, шукатиме двигуни, домовлятиметься про ремонт техніки чи перевозитиме буржуйки власним бусом.

«Якби мені тоді сказали, що я буду їздити на джипах і приганяти машини, я б просто не повірила. Але зараз розумію: українські жінки можуть усе».

Спочатку були передачі для чоловіка й побратимів. Потім — пастила з фруктів із власного саду для благодійних ярмарків, сушені овочі для сухих супів, буржуйки, виготовлені зі старих вогнегасників. Згодом одним із головних напрямків стала їжа для військових.

Тисячі порцій для передової

Разом із волонтерами із Четвертинівки та за підтримки Вінницької птахофабрики вони готують каші у реторт-пакетах. Таку їжу можна довго зберігати, швидко розігріти і навіть доставити дроном безпосередньо на позиції.

Лише за перші шість місяців цього року волонтери виготовили понад чотири тисячі порцій. Після поїздки до Четвертинівки Оксана разом із колегою встигає ще й здати кров.

«Ну що, ще встигаємо? Їдемо здавати кров», — усміхається вона дорогою.

Її робочий день закінчується лише формально. Після офісу потрібно отримати посилки із запчастинами, організувати ремонт чергового автомобіля, домовитися про відправлення допомоги військовим.

«Самій це неможливо поєднати. Якби не підтримка колег і керівництва, я б не впоралася».

Попри звичку триматися, іноді сили закінчуються. І це відбувається зовсім не під час складних поїздок чи термінових зборів.

«Можеш цілий день бути сильною. А ввечері косиш траву, вилітає ліска з котушки — і ти сидиш плачеш, бо не можеш її заправити. Насправді справа не в тій лісці. Просто в якийсь момент усе накопичене виходить назовні».

Єдине місце, де вона по-справжньому відпочиває, — власний сад. Каже, копирсатися в землі сьогодні для неї майже терапія. Але навіть там думки все одно залишаються на фронті.

Найбільше болить байдужість

Найбільше Оксану виснажує не робота. І навіть не постійна нестача часу. Її дратує байдужість.

«Таке враження, що війни вже немає. Люди планують відпустки, обирають Туреччину чи Буковель. А є Костянтинівка. Є Василівка. Є місця, які щодня накривають КАБами».

Каже, допомагати люди стали менше. Якщо у 2022 році достатньо було сказати, що потрібен автомобіль чи запчастини, то тепер доводиться пояснювати, переконувати, доводити.

«Війна є. Просто вона стала менш помітною для тих, хто далеко від неї».

При цьому сама Оксана не любить слова «волонтер». Вона не вважає свою роботу чимось героїчним.

«Усе, що ми робимо, — це звичайні речі, які люди повинні робити під час війни».

Вона переконана: допомога — це не лише гроші. Можна відвезти автомобіль на мийку, допомогти перевезти запчастини, розвантажити машину чи витратити кілька годин власного часу: «Це теж донат».

У її робочому кабінеті стоїть металевий робот, зроблений чоловіком. Для сторонніх — просто декоративна фігура. Для неї — щоденне нагадування, що людина – витриваліша за метал і все може подужати.

І поки щоранку лунає той дзвінок із фронту, вона знає: сьогодні теж треба встигнути все.

Журналіст: Оксана Гайсин 

Оператор: Неля Богатир