Усе більше українських міст відмовляються від російськомовного культурного продукту в публічному просторі. Цього тижня до них приєднався Кропивницький, де міська рада запровадила мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту.

Відтепер у місті не можна публічно відтворювати російськомовні пісні, музичні кліпи, фільми, рекламні ролики та інший аудіовізуальний контент у закладах торгівлі, кафе, ресторанах, торговельних центрах, транспорті та інших місцях загального користування.

Також під заборону потрапляє проведення концертів, розважальних заходів, вистав, вечірок та інших публічних подій із використанням російськомовного культурного продукту.

Окремо рішення забороняє популяризацію та поширення такого контенту під час масових заходів, у закладах освіти, культури, спорту та дозвілля.

Водночас мораторій не стосується приватного спілкування громадян та проведення релігійних обрядів.

Чому ухвалили таке рішення?

Як зазначено в документі, росія використовує не лише зброю, а й культуру та мову як інструменти впливу на суспільство. Тому місцева влада вважає, що обмеження російськомовного культурного продукту є частиною захисту українського інформаційного простору під час війни.

Уповноважена із захисту державної мови наголосила, що такі рішення спрямовані на подолання наслідків багаторічної русифікації та зміцнення української культурної ідентичності.

Це вже не перший випадок

Кропивницький далеко не перше українське місто, яке ухвалило подібне рішення.

Мораторії на використання російськомовного культурного продукту вже діють у Київі, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях, Дніпро, Черкасах, Запоріжжі та низці інших громад.

Лише протягом останніх місяців аналогічні рішення ухвалили міські ради Кременчука, Білгорода-Дністровського та Білої Церкви.

Водночас на загальнодержавному рівні обмеження діють ще з 2022 року. Тоді Верховна Рада внесла зміни до законодавства, якими заборонила публічне виконання та трансляцію творів російських виконавців у громадському просторі.

Яке покарання за порушення

Попри те, що подібні мораторії вже діють у багатьох українських містах, окремої загальнодержавної відповідальності за їх порушення наразі немає. Тобто чинне законодавство не передбачає спеціального штрафу саме за ввімкнення російськомовної музики чи використання російськомовного культурного продукту в публічному просторі всупереч рішенням місцевих рад.

Саме тому такі мораторії мають насамперед регуляторний та суспільний характер і визначають правила для організаторів заходів, закладів культури, бізнесу та комунальних установ.

Водночас відповідальність може наставати в інших випадках — якщо йдеться про порушення законодавства щодо державної мови, поширення забороненого контенту держави-агресора або невиконання рішень органів місцевого самоврядування комунальними закладами.

Фактично місцеві мораторії покликані не стільки карати, скільки формувати культурну політику громад та підтримувати український інформаційний простір в умовах війни.

А що в Ладижині?

Поки що Ладижинська міська рада не ухвалювала окремого мораторію на використання російськомовного культурного продукту в публічних місцях.

Однак мовне питання для громади залишається актуальним. Після початку повномасштабного вторгнення більшість міських заходів, освітніх проєктів та офіційних комунікацій повністю перейшли на українську мову. У місті також неодноразово виникали дискусії щодо використання російської мови в публічному просторі та соціальних мережах.

Чи потрібен Ладижину власний мораторій — питання, яке, ймовірно, ще стане предметом громадського обговорення. Проте тенденція в Україні очевидна: дедалі більше громад розглядають культурний простір як частину національної безпеки та відмовляються від російськомовного контенту в публічному житті.

Що варто знати

Важливо розуміти: мова не йде про заборону людям спілкуватися російською в побуті. Більшість таких рішень стосуються саме публічного використання культурного продукту — музики, концертів, шоу, реклами та інших форм масового поширення контенту.

Тобто предметом обмежень є не приватне життя громадян, а інформаційний та культурний простір громади.