Після фронту, поранення і шпиталю 66-річний ладижинець Олександр Жаріков несподівано для себе взяв до рук пензель. Спочатку — щоб розробити руку після поранення. Згодом — щоб через картини говорити про біль, пам’ять, надію і життя після війни. У Відкритому просторі громадського розвитку Ладижина ветеран презентував свою першу персональну виставку.

Першою роботою Олександра Жарікова стала картина по номерах, яку після його повернення зі шпиталю принесла донька. Вона хотіла, аби батько хоч трохи відволікся та відновлював руку після поранення. Та з часом просте захоплення переросло у справжню потребу творити.

Сьогодні у його роботах — пейзажі різних пір року, тиша природи, світло у вікнах, спогади та емоції, які неможливо зіграти чи придумати. Кожна картина — дуже особиста.

Особливе місце на виставці займають роботи, присвячені Бахмуту — місту болю, боротьби та незламності. Одна з найсильніших картин — уламок зруйнованої стіни з освітленим вікном і свічкою всередині. А під ним — зелена рослина, яка проростає крізь руїни. Символ того, що життя все одно перемагає.

Організувала виставку фахівець із супроводу ветеранів КЗ «Ладижинський міський центр соціальних служб» Олена Наказнюк. На відкриття прийшли ветерани, побратими, друзі, рідні та мешканці громади.

«Не думав, що в 66 років почну малювати. До війни не тримав пензель у руках. Та після поранення, коли повернувся зі шпиталю, донька принесла картини по номерах, аби я трішки відволікся, розпрацьовував руку. Згодом бажання малювати посилювалось. Посприяли цьому також зустрічі ветеранів у Центрі життєстійкості, де нам створювали всі необхідні умови для малювання», — розповів Олександр Жаріков.

На виставці поруч із ветераном була його дружина Людмила, яка підтримувала чоловіка на всьому шляху — від лікування після поранення до першої персональної експозиції.