Ладижин — місто з довгою, багатошаровою історією. У його вуличній мережі вкарбовані епохи: від топонімів, прив’язаних до імперської та радянської доби, — до нових назв, що віддзеркалюють національну пам’ять і місцеві героїчні оповіді. За офіційними даними та місцевими довідниками у місті налічується 58 вулиць. Здавалося б, проста цифра, яка нічого не каже про дух міста. Та якщо придивитись уважніше — кожна назва тут має вагу, історію і контекст, який змінювався разом із країною.

Що означає «назва вулиці» для маленького міста

Вулична мережа — це не тільки навігація. Назви вулиць формують локальну пам’ять, показують, кого місто вшановує, і, одночасно, свідчать про політичні зсуви. У Ладижині це видно особливо чітко: тут поруч живуть вулиці з іменами класиків української літератури та іменами осіб радянської доби; є адреси «хлібозаводської» та «енергетиків», є «Незалежності», «Соборна», є вулиці, присвячені героям локального масштабу.

Декомунізація: перша хвиля і подальші етапи

Після проголошення незалежності України перші хвилі перейменувань були млявими: у 1990-х роках окремі вулиці позбулись радянських назв, але більшість залишалися як пам’ятники системі, що зникла. Декомунізація, активізована після Революції Гідності, принесла масштабні зміни. З карти міста зникли Леніни, Жовтневі, Радянські, Дзержинські.

За даними місцевих пабліків у наступні роки процес продовжувався: згадують, що у громаді періодично змінювали по кілька вулиць одночасно — у деяких джерелах говорять про 16, що змінили назви у черговому етапі.

Проте сам процес виявився складним і суперечливим. Громадські обговорення часто перетворювалися на гарячі дискусії: одні мешканці підтримували повернення української символіки та вшанування національних героїв, інші опиралися, коли йшлося про звичні «домашні» назви, знайомі десятиліттями.

Локальні журналісти та громадські обговорення неодноразово фіксували спротив частини населення деяким перейменуванням (коли зміни торкаються знайомих десятиліттями назв), а також ініціативи активістів, які пропонували незвичні підходи до вибору нових імен.

У результаті Ладижин отримав комбінацію національно-орієнтованих, локально значущих та функціональних назв, що відображають не лише історію та культуру, а й суспільні суперечності, через які проходить будь-яке місто під час змін.

Попри декомунізацію, топонімічні назви радянської доби все ще зустрічаються на старих паперових картах та у побутовому вжитку вже швидше як рудимент минулого. 

Хто отримав вулиці — національні герої, культурні постаті, місцеві імена

Після декомунізації та паралельних рішень міської ради помітною стала тенденція: замість імен радянських діячів місто отримало вулиці з іменами істориків, письменників, військових і місцевих постатей. Серед нових назв з’явилися імена Лесі Українки, Івана Франка, Івана Сірка, Пилипа Орлика, Богдана Хмельницького, Квітки Цісик, а також Героїв Небесної Сотні. 

Окремі вулиці Ладижина носять імена місцевих героїв — тих, кого знали особисто, хто жив поруч, працював у школі. Це вулиці — Наконечного, Докучаєва, Процишина, Кравчика, Сагаєва тощо.

Такі назви — не просто таблички. Це жива пам’ять, це нагадування, що історія не десь у підручниках, вона — у дворі, біля кожного будинку.

Загалом, щонайменше третина вулиць міста носять імена діячів української культури, історії чи сучасних героїв — це результат поступової, але послідовної трансформації простору пам’яті.

Чого бракує у відкритих джерелах (і що варто дослідити далі)

Під час підготовки цього матеріалу ми зіткнулися з типовою проблемою для локальних тем: відсутність одного повного, офіційного опублікованого реєстру вулиць із поясненням походження кожної назви. Є фрагменти (рішення міськради про перейменування, картографічні довідники, пости у місцевих ЗМІ), але не вистачає єдиного архівного каталогу, де би було вказано:

▪️дата появи назви кожної вулиці;

▪️джерело назви (хто ініціював/затвердив);

▪️якщо перейменовувалася — дата і рішення ради, з посиланням на протокол та мотиви.

Це ускладнює точне підрахування «скільки саме» вулиць носять імена культурних постатей, імен місцевих героїв або залишили радянські назви. На основі відкритих списків і каталогів ми надали оцінку (щонайменше 15–20 вулиць, пов’язаних із героями/культурними постатями), але для повної цифрової точності потрібен офіційний реєстр від міської ради або детальний аналіз архівних матеріалів.

Висновок

Сьогодні, коли Україна воює за своє існування, назви вулиць перестають бути формальністю. Вони — частина інформаційного фронту, маркери того, на чиєму боці місто стоїть.

Кожна табличка на будинку — це не просто орієнтир для поштаря, це вибір: бути з минулим, яке тягне назад, чи з майбутнім, яке будується зараз, під звуки сирен і боротьбу за незалежність. 

Ладижин, як і сотні українських міст, поступово вчиться бачити себе не через московські імена, а через власних творців, захисників і символи свободи. І це — не лише про історію, а й про виживання.