Щорічне осіннє паломництво до Умані збирає близько 40 тисяч хасидів із Ізраїлю, США та інших країн. Головною метою візиту є могила цадика Нахмана з Брацлава, де відбуваються святкові молитви, ритуальні обряди та колективні спільні трапези.

Проте Умань — лише найвідоміший центр хасидизму в Україні. Цей релігійно-містичний рух зародився на українських землях у 18 столітті, коли Баал Шем Тов, відомий як Бешт, пропонував новий підхід до духовності, який поєднував традиційне вивчення Талмуду та Кабали з повсякденним життям.

Баал Шем Тов народився у Поділлі в 1700-х роках і проживав також у Карпатах. Він здобував знання Талмуду, вивчав Кабалу, займався цілительством і виготовленням амулетів. У містечку Меджибіж його запросила місцева єврейська громада, де він зібрав велику кількість учнів та послідовників. Бешт навчав, що шлях до Бога лежить через усвідомлене виконання щоденних справ: робота, їжа, сімейне життя і навіть секс могли стати способом наближення до божественної сутності.

Наступники Баал Шем Това, такі як Дов Бер з Межиріча, розвинули його ідеї і заснували численні хасидські династії. Цадики, або духовні лідери, вважалися посередниками між людьми і Богом, а їхні двори перетворювалися на центри духовного та культурного життя. Двір Реб Давида у Тальному складався з декількох будинків для самого цадика і його родини, гостинного будинку для паломників, синагоги, кухні та інших службових приміщень. Тут збиралися кантори та музиканти, проводилися спільні молитви, трапези та навчання.

Паломники відвідували двори цадиків на великі свята — Рош-Га-Шана, Суккот, Песах, Шавуот. Під час спільних трапез, званих тіш, їжа і слухання проповідей ставали частиною духовної практики. Віруючі залишали свої запитання на записках, «квітлех», часто разом із пожертвами, які забезпечували утримання двору.

У хасидів сформувалася унікальна культура, де музика і танці відіграють важливу роль. Нігуни — пісні без слів — виконувалися під час молитви та підкреслювали колективний дух спільноти. В мелодіях інколи прослідковуються елементи українського фольклору, які набувають релігійного та символічного значення. Спільні танці в колі є способом проявити радість та єдність з іншими членами громади.

Зовнішня атрибутика хасидів також відображала вплив місцевої культури. Вбрання — високі хутряні шапки штраймлі, білі панчохи, вишиті плащі — нагадувало одяг польської шляхти 18 століття. Деякі цадики, наприклад з Ружина, пересувалися в каретах, запряжених чотирма кіньми.

До початку 19 століття хасидизм швидко поширився територією України, а діти цадиків створювали власні двори в Чорнобилі, Тальному, Сквирі, Макарові та інших містечках. Деякі цадики емігрували між імперіями — наприклад, Ружинський цадик переселився з Російської імперії до Буковини та заснував резиденцію у Садагорі.

Хоча деякі єврейські громади критикували хасидизм (зокрема маскіли — єврейські просвітники), рух освоював сучасні технології: друкував книги та памфлети, користувався телеграфом і політично інтегрувався у суспільне життя, зокрема в Галичині.

Перша світова війна та Голокост завдали важкого удару по хасидських центрах. Цадики та їхні послідовники змушені були евакуюватися, а частина громад емігрувала до Ізраїлю, США, Бельгії, Швейцарії та Великобританії. Там вони зберегли назви українських і польських містечок — Белзька синагога у Єрусалимі, Нью-Сквер у штаті Нью-Йорк.

За часів радянської України хасиди не могли відвідувати могили своїх цадиків. Паломництва відновилися лише в часи Перебудови. Сьогодні Умань стала найвідомішим осередком, куди хасиди приїжджають навіть під час повномасштабного вторгнення, демонструючи сталість і живучість традицій.